розділ 10

Просто зроби крок

Сато зі своїми питаннями не приходив.

Ладане другий тиждень пропадала. Чим вона там займалася, лишилося невідомим. Дівчата зі своєї практики зробили велику таємницю.

Кіого повернувся лише одного разу і ненадовго. Він світився від щастя. На запитання відповідав односкладно та невпопад. А потім, запихавши в сумку одяг, нічого до ладу не пояснивши, знову зник. Тамі продовжувала твердити, що все добре, що так і має бути, що Кіого знайшов когось.

Тишен Кавалада був незмінно ввічливий і мовчазний. Насамперед він привів у світ без назви свою сім'ю. Потім спробував розібратися з тим, що Ярослав охрестив фінансами. Розбирався досі. Іноді голосно дивувався і щось підраховував.

Ярославу доводилося бігати між своїм світом та академією, чим далі, тим сильніше переконуючись, що ні там, ні там перебіг справ жодним чином від нього не залежить. В академії викладачі вигадували щось страшне, заздалегідь лякаючи недбайливого студента своїми натяками. У світі без назви піддані, або хто вони там, не переставали радувати все новими і новими сюрпризами. То хтось спробував пограбувати драконів і мало не потонув. То хтось не поділив городи. Здавалося б, землі скільки завгодно, так ні, зчепилися за якийсь клаптик. Водники, випадково знесли гору і тепер водили всіх бажаючих на екскурсію, помилуватися на кам'яні завали і витягнуті морди драконів. На такі дрібниці, як тварини невідомого виду, ніхто уваги вже не звертав. Щось та приживеться. Якийсь розумник навіть папуг притяг. Які вміли говорити. І тепер ці милі птахи матюкалися мало не з кожного дерева. Ярослав сподівався, що прийде зима, і вони виздихають. Або хтось жалісливий здогадається їх переловити та відправити туди, де зими не буває.

Вкотре Ярослав вирушав у свій світ через те, що хтось із кимось там побився і бідні жителі без його чуйного керівництва не можуть визначити самого винного. Навіть посланця надіслали. Разом з льодяниками для Шана.

Дівчина сказала Ярославу, чого від нього хочуть, вивантажила льодяники на стіл і кудись пішла. Хлопець похмуро передбачив собі швидке божевілля і задумався над тим, де б знайти важливу справу, якою можна буде відмовитись. Фантазія, як на зло, працювати відмовлялася. Дегустація льодяників багато часу не зайняла. Вони були яблучними та надто солодкими. Ярослав зітхнув. Дуже повільно розклав книжки на полиці. Засунув у шафу розкидані речі. Озирнувся і зрозумів, що більше потягти час не вдасться. З прибиранням він учора явно поспішив.

Доведеться йти та розбиратися хто кого і за що бив. Потрібно додати ще один пункт до списку. Дуже потрібна внутрішня варта, як у Місті. Нехай вона з усіма цими забіяками розбирається.

— Гаразд, піду, подивлюся, — сказав дзеркалу і ступив у свою спальню в замку. До спілкування з забіяками слід було підготуватися. Хоча б морально.

На спину хтось стрибнув, збиваючи з ніг.

Ярослав врізав нападнику ліктем, перекотився, поспішно схопився на ноги і здивовано подивився на трусячого головою Далені.

— Ти чого? — спитав Ярослав. Хлопець, звичайно, шпигун, але стрибати комусь на спину, щоб потрапити невідомо куди? Якось надто. Простіше вистежити якогось дурника з підданих на ярмарку і умовити його провести у світ без назви. Жалісливу історію розповісти. Заплатити. Та чи мало що?

Далені підвівся на ноги. Невпевнено обвів поглядом аскетичну обстановку спальні.

— Далені!

Вухатий шпигун стрепенувся, уважно подивився на Ярослава і з розмаху впав на коліна.

Ярослав від несподіванки позадкував. Божевільних шпигунів він раніше не бачив і якось не сподівався побачити.

— Далені, ти здурів?

Шпигун сперся рукою об підлогу, схилив голову і заговорив.

— Я Далені Котто визнаю Ярослава Порхоменка своїм якорем. Моя честь відтепер наказує бути поруч, служити та захищати…

— Чого?! Яке ще служити?

— Моє життя належить тобі. Наказуй.

Справді здурів.

— Далені, у тебе температура?

— Ні, — хлопець підвів голову, здув з очей волосся і глянув на Ярослава, дуже серйозно глянув. — Я своє життя рятую. Без якоря жити не можу. Мені потрібен хтось, чия сутність утримає мене у світі живих. Так вийшло. Я просто частина дракона. Дракона вмираючого цілу вічність. Втім, мій далекий предок теж помирав, тому обмін був рівноцінний. Життя на життя. Та й особливості у моєї родини є такі, що будь-який правитель за такого охоронця буде вдячний до кінця свого дуже довгого життя. Служити та захищати. Мета та обов'язок.

— Ти амулет? — приголомшено спитав Ярослав. Про щось подібне він читав у подарованій драконом книзі. Давно читав. Точніше, мигцем переглядав і уваги не звернув. На жаль.

— Не зовсім. Я захисник. Я жива істота, просто живу трохи інакше.

— Від мене ти чого хочеш?

— Я вибрав тебе. — Далені посміхнувся і знизав плечима.

Ярослав чомусь відчув себе тупицею. Він так і не зміг зрозуміти, про що каже цей хлопець.

— Чому мене?

— Ти розумієш.

— Розумію? Що я розумію? Я взагалі нічого зрозуміти не можу.

— Ти просто розумієш. Не важливо що.

Розмова двох божевільних.

— Далені, у мене немає Дому. Тобі нема де служити.

— Це не важливо. У тебе є ти. У Дому Чорного Прапора є родина Котто. А ти в тебе. Інше не важливо.

— Прокляття, я почуваюся рабовласником.

— Ти помиляєшся. Я ніколи не належатиму тобі чи твоїм нащадкам. Я буду поруч.

Ярослав потряс головою.

— О Боже. Далені, що ти взагалі робив в академії?

— Шукав. Я ж не можу жити без якоря. Я збожеволію і перетворюся на шматок каменя. Я дуже затягнув із пошуками, нікого не міг знайти. Академія була моїм останнім шансом. Уявляєш, мій батько вже змирився і став потай копати схованку, щоб мене не розтягли на прикраси. А мама вірила. Вона також дуже довго шукала. І знайшла. Знайшла одразу і якір та родину. Сім'ю таким як я знайти набагато складніше ніж якір. Ми дуже рідко вмираємо, але народжуємося ще рідше.