розділ 9

Тобі потрібний міністр?

Медовий місяць якось тихо та непомітно накрився мідним тазом. За Ладане взялися викладачі, які нагадали, що в неї скоро іспити і потрібно інтенсивно вивчати все, що не зуміла вивчити за попередній рік.

Спіймати Кіого, щоб вимагати від нього звіту про пошуки вчителя-шамана, не вдалося. Можливо він рятував чергову красуню. Чи Шана вигулював, до якого перейнявся якщо не батьківськими, то щонайменше братськими почуттями. Чи десь весело проводив час із черговою подружкою.

Похід до дракона прояснив лише питання, чому тата Ладане не влаштовує зять, якому належить цілий світ, зате подобаються представники різноманітних Домів. Виявилося, річ у політиці. Найдрібніший Дім на даний момент політично важить більше, ніж увесь світ без назви.

Ярослав ввічливо відмовився від допомоги в просуванні на політичному небосхилі, потай сплюнув через плече, постукав себе по лобі, не знайшовши поблизу дерева і пішов шукати ще когось.

Знайшлася Сан. Знову із книгою. І Ярослав згадав про одну з першочергових справ.

— Знаєш, Сан, у мене до тебе справа, — почав здалеку Ярослав, намагаючись зрозуміти, що саме войовнича дівчина читає цього разу. Парочок на обкладинці не було, але це ні про що не говорило.

Дівчина невдоволено на нього подивилась. Напевно, у книзі відбувалися якісь дуже цікаві події.

— Яке?

— Хочу запропонувати тобі посаду міністра фінансів. Ти єдина з моїх знайомих у них знаєшся.

Сан усміхнулася. Дуже загадково.

— Ні, я не погоджуся, — струснула головою і закрила книгу. — Натомість у мене є чудова кандидатура. Цей чоловік навчав мене та братів. Відповідав за скарбницю одного королівства. Підтягнув економіку Білогір'я. Велика людина. Найкращий.

— А в чому каверза? — спитав Ярослав. Ну не може такий великий фінансист бути не зайнятий.

— Його з в'язниці треба врятувати.

— Ага. Він там за крадіжку у особливо великих розмірах?

— Ні, за вбивство.

І посміхнулася. Задоволена чимось, як кішка, що дорвалася до сметани.

Ярослав знизав плечима і погодився. У в'язницю головне потрапити, а піти звідти вони завжди встигнуть.

***

Чому Сан усміхалася, Ярослав зрозумів одразу ж, як побачив в'язницю. Напевно, Дюма саме нею надихався на написання «В'язня замку Іф». В'язниця стояла на скелі. Скеля стояла в морі або океані, загалом, не важливо. Важливо було те, що від берега вона була далеко. А там, напевно, купа охорони, можливо, сигналізація, сторожові плетіння, ще якась гидота.

— Сан, ти жартуєш? Ми туди летітимемо?

Дівчина знову посміхнулася.

— Ні. Десь тут був човен. Попливемо.

— На човні? — про всяк випадок уточнив Ярослав. Мало що? Може, він щось неправильно зрозумів.

Краєвид, що відкрився погляду, на прогулянок на човні не надихав. Місцями з води стирчало каміння. Місцями можна було помітити якісь підозрілі скупчення піни впереміш із водоростями. А ще були хвилі. Хороші такі хвилі, мрія серфінгіста. Дивлячись на ці хвилі, Ярослав зрозумів, що кінь не найгірший транспортний засіб. Особливо, якщо з човном порівнювати.

— Сан, а як вони туди злочинців доставляють? З катапульти закидають? А слідом цілителів, щоб переломи зростили? Якщо самі не зламаються.

— На криланах.

Дівчина вказала рукою на крилату тінь, що ковзала в небі. Ярослав міг би вирішити, що це дракон, але коли Сан сказала...

— Це птах?

— Так.

— Великий?

— Трохи менше за Етля. Але безмозкий. Їх розводять для кур'єрської служби, заразом і злочинців переправляють.

— Зрозуміло. А ми таку пташку орендувати не можемо?

Сан подивилася як на божевільного.

— Думаєш, ніхто не помітить підлітаючого крилана?

— А човен, що підпливає?

— Навіть дивитись не будуть. Тут давно перевелися дурні, згодні за невелику плату поплавати в бухті біля Скелі Гніву. Навіть за велику плату відмовляються. Бояться чомусь.

— Як я їх розумію.

Бажання шукати човен і кудись пливти у Ярослава чомусь так і не з'явилося. Хотілося боягузливо повернутися до скелі спиною і тихенько втекти. Зробити вигляд, що жодної скелі взагалі ніколи не бачив.

— Сан, може, покличемо Нейме? Він дажан, у нього досвід. Чи пошукаємо колишніх в'язнів? І з їхньою допомогою з мого світу одразу на скелю потрапимо. Без жодних запливів.

— Із цієї в'язниці ніхто не виходить, — відрізала Сан. — Ходімо. Я б і сама ризикнула, але там без чужої допомоги ґрати не відкрити. Потрібно з обох боків тягнути, інакше падає.

— Ти вже пробувала?

— Так.

Рішуча дівчина. Втім, якщо вона одного разу допливла, може вийти і вдруге.

— Сан, а кого твій фінансовий геній убив?

— Так, коханця однієї високопоставленої особи. Випадково. Хто ж знав, що цей ідіот плавати не вміє.

Вигадати ще одне питання Ярослав не встиг. Дівчина порусила головою і пішла в бік колючих чагарників, що рясно росли біля самої води. Довелося йти слідом. Потім вони довго блукати по кущах у пошуках човна, проклинаючи як колючки, так і того, кому спало на думку, що кущі гарне укриття. Звичайно, ніхто в здоровому глузді туди не полізе. Але з іншого боку, своє майно звідти витягувати теж не дуже зручно, точніше, зовсім не зручно.

Ярослав обзавівся довгою, сверблячою подряпиною на щоці. Розірвав куртку. Поколов руки. І мало не впав, натрапивши на предмет пошуків.

Як вони тягли човен із заростей, окрема історія, повторювати на біс яку Ярослав не збирався. Нехай крадуть.

А потім був заплив. Сан, як валькірія, з волоссям, котре розвівається, з веслами в руках, рішуче боролася зі стихією. Ярослав, як не особливо цінний тягар, бовтався в човні і теж намагався веслувати, підозрюючи, що більше заважає, ніж допомагає. Яким дивом вони розминулись із камінням, хлопець так і не зрозумів. Напевно, Сан знала якийсь більш-менш безпечний шлях.

Сама скеля несподівано не вразила. Сірий камінь. Тріщини. Якісь рослини на вітрі бовтаються, здуру закріпившись на скалі. І залізти на неї не так складно, як здавалося з берега, навіть Ярослав міг би ризикнути, хоча досвіду в нього було замало. Але лізти нікуди не знадобилося.