розділ 6

Такий ось казкар

Ярослав знову опинився у знайомій кімнаті. Сидів у знайомому кріслі, щоправда, цього разу не один.

Ладане все ще чіплялася за Ярослава і час від часу безглуздо хихотіла. Цілитель, що пішов п'ятнадцять хвилин тому, запевняв, що це тимчасово і пройде відразу ж, як організм очиститься від алхімічного аналога розслаблюючого зілля. Ярослав, чесно кажучи, сумнівався. Після зустрічі з ураганом йому теж хотілося хихикати і за когось чіплятися.

Переконавшись, що дівчина нічого зараз зрозуміти не здатна, а намагатися її відтягнути проблематично, Сато і компанія вирішили приступити до допиту в її присутності. Наразі вони підозріло розглядали Ярослава і думали над питаннями.

Компанія у Сато підібралася цікава. Першим, кого побачив Ярослав, був немолодий дажан, який відразу ж пішов, відговорившись якоюсь нісенітницею. Троє були непомітними особами, з чіпкими поглядами. Саме так Ярослав уявляв працівників спецслужб, які відповідають за безпеку та виявлення ворогів народу. П'ятеро були ельфами. Гордовитими. З гидливо стиснутими губами. Зовсім не схожими на того ж Ярена.

— Ти знаєш, навіщо ми тебе шукали? — вирішив почати допит Сато, мабуть, зрозумів, що іншого кандидата на цю почесну роль не буде. Він виступає як детектор брехні, йому й питання ставити.

— Здогадуюсь.

Ярослав зобразив посмішку. Нехай думають, що він готовий до співпраці.

Сато хмикнув. Недовірливий, який.

— Де зараз знаходиться твій вчитель — ельф Ярен Сільхе.

А скільки урочистості, наче на засіданні суду свідка опитує.

— У світі без назви, — чесно відповів Ярослав, розпливаючись у широкій усмішці.

Ельфи невпевнено переглянулись і подивилися на Сато. Той у відповідь знизав плечима.

— Той світ так називається?

— Без поняття, — легко відмахнувся Ярослав. — Якщо його якось називають, то я не в курсі.

Сато глибоко вдихнув. Наступне питання звучало дещо невпевнено.

— У тому світі є якісь визначні пам'ятки?

— Та скільки завгодно.

— Які саме?

Ярослав трохи подумав, перебрав у думці все, що з деякою натяжкою можна було вважати пам'ятками і життєрадісно почав перераховувати, загинаючи пальці:

— Поселення драконів, ненормальні водники-вчені, рукотворні гори, місто без назви, небачене поєднання тварин на окремо взятій території, пиво, червоно-чорна гадюка, коваль з кам'яною сокирою, замок у якому ніхто не живе, пустеля з червоним піском, рожеві білки що жеруть моркву, навіть архітектура. Чекайте, зараз ще щось згадаю.

— Достатньо, — попросила одна з непримітних особистостей.

Ярослав кивнув і почав чекати наступного питання.

— Як потрапити до того світу?

Які вони передбачувані, виявляється.

— Не через тунель, точно. А як, та чорт його знає. Не знаюся я на цьому. Ідеш, ідеш, бац, а тут уже той світ.

Сато невпевнено озирнувся на свою компанію. Ярослав йому не брехав, але зрозуміліше від цього не ставало.

— Ти можеш нас туди відвести? — запитав один із ельфів таким тоном, що Ярославові захотілося додати «Жалюгідний чоловічок».

— Ні.

Хлопець рішуче мотнув головою і подивився на Сато. Ну їх, цих ельфів, зрозуміло, чому Ярен не має бажання з ними спілкуватися. А світ їх не пустить, у них написано на фізіономії, що Ярена вони хочуть живцем закопати.

— Дівчина з ним? — заговорив ще один ельф.

— Яка дівчина? З ким? — тоном зразкового учня уточнив Ярослав. — Дівчат там багато. І охочих із ними поспілкуватися теж.

— Ельфійка, яку викрав Ярен Сільхе, — роздратовано уточнив Сато. Ненадовго його витримки вистачило.

— З ним. Щойно побралися, один від одного майже не відходять.

Ельфи дружно заплескали очима і здивовано витріщилися на непримітних особистостей.

— Як побралися?

— А я знаю? Я в ельфыйських обрядах не знаюся. Напевно, до якогось божества ходили. Потім ще, то безглузде дерево вирощували. З квіточками. Синіми. Нормальних будинків їм мало. Обов'язково треба було вирощувати посеред міста цей баобаб. Його там і не вистачало.

— Сітішкен посеред міста! — бурхливо зреагував один із ельфів. — Тепер ми їх точно знайдемо!

— А ви що, комітет із розлучень? — спитав Ярослав. Не подобалися йому ці ельфи.

На нього не звернули уваги. Ельфи щось радісно залопотіли своєю мовою. Напевно, ділили шкуру неубитого Ярена. Непомітні особистості поважно відійшли вбік і теж почали щось обговорювати. Сато залишився на самоті.

— Тепер поговоримо про ураган, — тоном, який не обіцяв нічого доброго, продовжив допит.

— О, — сказав Ярослав. — Ураган, це дуже сильний вітер. Він валить дерева та зриває дахи. Ще буває торнадо, він крутіший і видовищніший. Одного разу він навіть цілий будинок із дівчинкою та собакою незрозуміло куди закинув. Там була жовта дорога, опудало без мізків, залізний дроворуб та боягузливий лев. Ще там був великий чарівник, який згодом виявився великим шахраєм. А потім з'явився тип, що наробив дерев'яних солдатів і пішов завойовувати світ. І жовтий туман був. І підземні королі. Загалом, кого там тільки не було. Навіть інопланетяни, здається, прилітали. Можливо навіть на тарілках, хоча в цьому я не впевнений.

Сато почав червоніти.

— Так от, дівчинка з собакою, дроворубом, опудалом та левом пішли жовтою дорогою, просити допомоги у чарівника та шахрая в одній особі. Дівчинка додому хотіла, опудалу потрібні були мізки, дроворубу серце, леву хоробрість, а у собаки ніхто нічого не питав. Ледве не забув, перед цим дівчинка, та ще малолітня садистка, вбила відьму і вкрала її туфлі. Уявляєте, який розмірчик був у дитини, якщо їй підійшли туфлі дорослої тітки? Сестра тітки образилася та вирішила відібрати сімейне майно. Мавп літаючих десь взяла. І, до речі, торнадо викликала загибла в цвіті років сестричка, розуму не докладу навіщо. Може вдочерити когось хотілося? Жила одна, без чоловіка та дітей. Самотнім літнім жінкам, які живуть в антисанітарних умовах, дитину з дитбудинку не дадуть, от і довелося викручуватися. Але річ не в тому. Найцікавіше почалося, коли вони прийшли в місто шахрая, що прикидався чарівником. Їм там окуляри роздали. Із зеленим склом. Нізащо не здогадаєтеся, навіщо.