розділ 4

І ще проблеми

У кімнаті в академії Ярослава чекали двоє. Смугастий гризун бігав кругами столом. Все ще трохи вухатий Далені нахабним чином сидів на ліжку.

— Хм, — сказав Ярослав.

— У тебе проблеми. Великі, — поспішив його потішити Далені.

— Ага.

Проблеми у Ярослава не закінчувалися вже майже два роки, тож нічого нового вухатий шпигун не сказав.

— Тебе не цікавить які саме?

— Ні.

— Ну і даремно. Там на тебе Сато чекає. Декілька питань поставити хоче. Як ти йому збираєшся брехати?

— Ніяк, йому брехати марно.

— І тобі навіть не цікаво, про що він тебе збирається питати?

Ярославу було цікаво. Але признаватись у цьому дрібному шпигуну він не збирався. Сам скаже. У цього хлопця невгамовна пристрасть до поганих новин. Він їх звідкись дізнається, а потім іде та радує людей, яких ці новини стосуються.

— Ну, добре. Сам скажу. Проблема стосується твого зниклого вчителя. Адже він має бути на рідній планеті, його там досі ловлять, так? Але при цьому когось дуже схожого бачили в інших світах.

— Думаєш, зовнішність кожного окремого ельфа настільки індивідуальна, що їх не можна поплутати одиного з одним?

А справді, цікаво.

— Я не думаю, я кажу те, що встиг підслухати. А ще, у деяких викладачів склалося враження, що Ярен досі продовжує тебе навчати, вони там навіть якось це довели.

— Я в бібліотеці читаю і слухаю лекції дракона.

— Ага. А ще ти незрозуміло як примудряєшся зникати з Міста. Це відстежили.

— Може мені допомагає дракон? — спитав сам себе Ярослав.

— Може, й допомагає. І тягає тебе до Ярена. Отже, ти знаєш де він знаходиться.

— А він мене із зав'язаними очима тягає. Заносить до темної незнайомої кімнати і чекає зовні. Вікон у кімнаті немає.

— Ну, мене ти майже переконав. Тепер йди і переконай високу комісію на чолі із Сато. Якщо зможеш. Вони дуже недовірливі.

Знущається, чи ні? Із цим хлопцем нічого зрозуміти не можна. Ярослав уважно подивився Далені у вічі і проникливим тоном попросив:

— Слухай, зроби ласку, піди. Мені сьогодні не хочеться тебе розважати. Настрій непідходящий.

Далені знизав плечима, мовляв, як краще хотів, і слухняно пішов. Через вікно.

— Що будемо робити? — спитав Ярослав у шахіша, простеживши, як невелика фігурка залишає територію величезних лопухів. — Ховатися в кімнаті безглуздо. У разі крайньої потреби силою витягнуть. Сказати їм, де знаходиться Ярен? А де знаходиться Ярен? У світі, назви якого я не знаю, немає цього у світу назви. І місто назви не має. І потрапив я туди не через тунель. А як я туди потрапив? А фіг його знає, я нічого подібного доки не вивчав, пояснити при всьому бажанні не зможу. Не будуть вони мене катувати. Чи будуть? Головне, щоб не натрапили на потрібні запитання. Або пішли вони... У мене, що, інших справ немає? Сходжу до бібліотеки, почитаю про поділ душі дракона. Раптом там щось є на цю тему.

Смугастий гризун голосно і зневажливо пирхнув.

— Так, ти маєш рацію, треба було одразу туди йти, а не до цієї кімнати. Але проблема в тому, що я більше не можу сидіти у своєму недозамку. Вони мені набридли. Всі. З такими ідіотськими проблемами лізуть. Як їм пояснити, що я не розуміюся на землеробстві та тваринництві? І де взяти людину, яка розуміється? Ти не знаеш?

Шахіш хитнув вусами.

— Ось і я не знаю. І куди можна втекти із замку, окрім Міста, теж не знаю. Куди б я не пішов, скрізь з'ясовується, що на мене там ніхто не чекає. А жити в бібліотеці, знаєш, досить дивно і напевно незатишно. Ярену добре. Одружився з своєю ельфійкою, виростив дерево і будинок в одній особі, тепер тільки й залишилося народити сина. Точніше, сприяти його народженню. І взагалі. Чому висока комісія на чолі з Сато, не додумалися, наприклад, поставити кілька запитань Літель? Вона ж сестра Ярена. Найближчий родич. Її першу мали запідозрити у приховуванні викрадача ельфійок. Побоялися, що пошле? Чи просто відмовиться відповідати? А змусити її відповісти не зможуть. А мене, отже, зможуть. Я людина маленька, даремно, що творець. Сім'ї, готової стати на мій захист,  у мене немає. Починаю розуміти, за що Ярен так не любить Сато.

Насправді піти ховатися можна було до дажанів. Ці маги-найманці чомусь запалали до Ярослава любов'ю та повагою. Причому всі одразу. Напевно, сподобалася можливість робити свої не зовсім законні справи в обхід тунелю. Так що сховають просто з вдячності та бажання запевнити у своїй дружелюбності. Але це крайній випадок. Адже дажани теж не витримають і спробують його умовити вирішити кілька назріваючих проблем.

— Знаєш, я зрозумів одну річ. Мені потрібні міністри. Де б їх взяти, га?

Шахіш пофиркав. Чи розповідав де, чи просто лаявся.

Насправді міністри не погана ідея. Знайти людину, чи не людину, яка розуміється на тому ж сільському господарстві і нехай вирішує проблеми, що виникають. Землі виділяє. Про екологію дбає. Сорти підбирає. Не безкоштовно, звісно. Та й з економікою давно час щось робити. В економіці Ярослав розбирався не більше, ніж у зернових культурах, добре, хоч Сан іноді допомагає. Дуже розумна та різнобічно розвинена дівчина, як виявилося. Чи може їй і запропонувати посаду міністра фінансів?

У двері постукали.

Ярослав глянув на миша. Шахіш у відповідь задумливо похитав вусами. Навряд чи там хтось свій. Свої, як правило, супроводжують стукіт криками, або вламуються без стуку.

— Тікаємо дворами, — вирішив Ярослав.

Вічно бігати навряд чи вдасться, але відтягувати неприємну розмову поки це можливо ніхто не забороняв.

Лопухи під вікном зустріли Ярослава як рідного. М'яко похиталися, підкинули ближче до стіни і майже не заважали покидати їхню територію. Шахіш на плечі матеріалізувався лише після того, як лопухи були пройдені. Напевно, не вірив у акробатичні здібності господаря. Ярослав також не вірив. Батути йому завжди не подобалися, він їм теж. А чим лопухи відрізняються від батутів, крім походження, він поки що не вловлював.