розділ 3

Ти Бог?

— Все не зовсім так, як сказала моя дочка, — заявив татко Каєчки, проникливо дивлячись у вічі Ярославові.

— Не зовсім? — перепитав Ярослав. Треба було щось сказати, якось підштовхнути до подальшої розповіді. Поки думки цієї людини не перескочили на щось інше і не помчали по чергових купинах і ямах підсвідомості.

Татусь у Каєчки був буйний. Відбирали кам’яну сокиру у нього всією компанією, навіть дружина підключилася, як тільки прийшла до тями і зрозуміла, що нападати дракон не буде. Потім довелося цього психа вмовляти залишити ненадійний притулок у лісі і піти за Кіого. Крок за крок, не відриваючи від нього погляду. Інакше перехід не вийде.

Недовірливий чоловік, хворий на самолюбство. Приймати чужу допомогу він не любив.

— Мій син не вмирав. Фізично. Вмирав його розум. Дитина по дурості полізла на старий цвинтар і вирішила дослідити один із склепів. А там був магічний захист. Гидота, що спалює мозок.

— Ясна річ, — сказав Ярослав. Про такий захист він знав. Його і зараз застосовували, ще й вивішували попередження, що тут він є. Щось на кшталт сакрального «Не чіпай, уб'є!». Попередження допомагали не завжди, знаходилися розумники, які вважали, що їх це не стосується. Дехто навіть примудрявся цей захист оминути. А іноді в нього вляпувалися по дурості, або з перепою, іноді самі власники цього захисту. Напевно, тому він і не набув широкого поширення.

— Ми не мали виходу. Це був єдиний спосіб урятувати хлопчику розум. Або син не здатний нічого зрозуміти, мабуть, не здатний навіть самостійно їсти. Або син, що носить у собі частинку душі дракона.

Ярослав кивнув головою. Вибір безрадісний. Або овоч, або ходяча схованка для драконів, схованка, яка цю частину дракона, так чи інакше, передасть своїм дітям, всім без винятку.

— Ми погодились. Хлопчик видужав. Потім у нього виявився зв'язок з вогнем і Абул Калатей, один із магів нашого міста, погодився взяти його в учні. Хто ж знав, що цю дитину похід на цвинтар так нічому і не навчив? Те, на що він перетворився — результат спроби створити щось, на що в нього зараз не вистачало ні умінь, ні досвіду, ні здатності пропускати через себе стихію.

— Етль сказав, що як тільки в нього відновляться зв'язки з вогнем і складовими суті, до нього повернеться первісний вигляд. Нині він навіть не дракон, просто втілення вогню. З півроку ще доведеться почекати, — спробував втішити батька Ярослав.

— Чорний дракон? Так, я чув. Абул те саме казав, тільки він не знав, як довго доведеться чекати, — батько зітхнув і спробував розколупати оббивку крісла в якому сидів. — Зовнішність сина мене мало турбує. Я ж знав, що він уже не зовсім людина і статися з ним може будь-що. Тим більше, це тимчасово. Але реакція людей… Наші сусіди, які знали хлопчика все життя, яким він допомагав, до яких приводив друзів, учнів лікарів, щоб ті дали безкоштовну консультацію — чи варто платити золотом цілителям, чи можна обійтися допомогою знахарки... Вони спробували його вбити. Оголосили чудовиськом, звинуватили в якихось надуманих злочинах і спробували вбити. А коли не вийшло, наскаржилися власникові земель і той з радістю відправив загін для захоплення «невідомого виду нечисті». Добре, Абул попередив. Нашому власникові терміново знадобилося щось для залякування сусіда, і він вважав, що мій хлопчик згодиться. Згодиться, — чоловік гірко посміхнувся. — Злякалися б кілька разів, а потім відправили війська на боротьбу з нечистю. Або дажанів найняли. Мій хлопчик просто б не дожив до того моменту, коли знову став би людиною.

— Тож ви вирішили сховатися у лісі?

— Так. Поки зв'язки у Валока не відновляться. А потім ми хотіли оселитися десь подалі від рідного міста. Син маг, хоч і недоучений. Донька, дружина та мама вироби різні з дроту та напівдорогоцінного каміння робили. Гарні вироби їх дуже швидко розкуповували. Я з братами та племінниками непогані ковалі. Не пропадемо.

Оптимістичний такий. А якби власник не заспокоївся і продовжив шукати сім'ю, що втекла від нього? Тих же дажанів найняв?

Ярослав зітхнув і посміхнувся.

— Гаразд, можете жити тут. Тут і дракони є, які з приводу сина проконсультують, і ковалі знадобляться, і на будь-який ярмарок можна потрапити, коли захочете щось продати. З продуктами, щоправда, поки що напружено, їх доводиться самостійно купувати в інших світах. Склади та інші сховища на даний момент нікому не цікаві. Гроші у ходу будь-які.

— Ти місцевий власник? — чоловік здивовано витріщився на Ярослава, схоже, настільки молоді власники йому досі не траплялися.

— Гірше, — похмуро сказав хлопець. — Я місцевий господар світу.

Каєчкін тато про щось подумав, провів рукою по обличчю і поставив зовсім несподіване запитання:

— То ти бог?

— Я?!

— Власником цілого світу може бути тільки бог, який його створив, — переконано і якось завчено промовив чоловік.

— Про це я не подумав, — зізнався Ярослав. — Але, на щастя, я не бог. Просто маг-недоучка. Нічим не кращий за вашого сина. Усієї різниці, я навчаюсь у престижному закладі і напрямок у мене дещо нестандартний.

Каєчкін тато шалено оглянув кімнату і поставив нове запитання:

— Чому ти тоді власник цього світу?

— Я захотів, щоб він був, і він з'явився.

Прозвучало загадково та незрозуміло. Ще б кришталева куля для антуражу і можна починати передбачати майбутнє.

— Не розумію, — зізнався чоловік.

— Я, чесно кажучи, теж. Але доводиться миритись з тим, що є.

Чоловік похитав головою. Потім подумав і знову похитав, потім ще трохи подумав... Він так і пішов, похитуючи головою. Його уявлення про влаштування світу, схоже, зазнали кардинальних змін і не на краще. Але відмовлятися жити в безіменному світі, господар якого хлопчик не старший за його сина, він не став. Тут його родину власник не шукатиме. І конкуренції у ковальській справі зараз не спостерігається. Не поганий світ насправді. А те, що населення поки що мало, це справа виправна.