Розділ 54. Несподіване знайомство.

У моїй безмірній сумці знайшлися мотузки, карабіни — все, що потрібно для альпініста. Молодець, запасливий я. Тільки завдяки цьому вдається долати гірські пасма, що тягнуться одне за одним. І виникає думка: а що як тут тільки гори — і більше нічого?

Чи має сенс наша подорож?

Нам не трапляється нічого живого, тільки орли кружляють у вишині, підозріло роздивляючись нас.

Ми зближуємося з Міріме дедалі сильніше. Вона, хоч і донька олігарха, насправді — самотнє нещасне дівчисько, яке, крім матері, ніхто ніколи не любив по-справжньому. А вона ж розумна, освічена, цікава й сповнена сюрпризів. Не відлюдько, немає в ній звичного для «крутих» гонору, не вважає себе чимось кращою за інших, обраною. «Просто так склалося життя», — каже.

Багаті теж плачуть.

Мені з нею легко. Слово скажу — вона підхоплює, вона заїкнеться про щось — я підхоплюю, немов думки одне одного читаємо. Або просто мислимо схоже. Спочатку вона й посміхалася нечасто, тепер навіть сміється іноді — весело, заразливо.

Виявилося, що вона скелелазінням займалася у старших класах, три роки вчилася на археолога (попри протести батька), ходила влітку «в поле» на розкопки. Крім того, захоплювалася дайвінгом та аквабайком — перегонами на гідроциклах, ходила з друзями на яхтах, стрибала з парашутом, у вільний час малювала пейзажі й вела блог про подорожі — багато де побувала, чимало побачила. Навдивовижу активна була, поки мати не померла. Світ, розфарбований до того різнобарвними фарбами, раптом став сірим та похмурим. Марина закинула навчання в універі, захоплення. Наче померла частина її самої. З батьком вона ніколи не була надто близькою: у нього була молода дружина та маленький син. Самотність вибила ґрунт з-під ніг, і вона почала скочуватися в тяжку депресію. На щастя, Віртоленд повернув її до життя, але вже не студенткою-активісткою й просто красунею, а світлою ельфійкою Міріме. І потекло інше життя, сповнене казкових пригод. Статки батька дозволяли їй і тут купувати все найкраще. Тільки от, потрапивши на п’ятисотий та тікаючи від «залізних людей», вона втратила все, що мала. Рятувала нас зараз саме моя сумка, повна припасів та необхідних речей.

Ми стояли на вершині третього хребта й милувалися краєвидом. Наступні пасма видавалися ще вищими та неприступнішими, деякі вершини вже вкривалися сніговими шапками й тонули в тумані хмар. Чи вдасться дістатися туди?

І що там?

Раптом Мірі штовхнула мене, вказуючи в той бік, звідки ми прийшли. Три темні плями рухалися в нашому напрямку. І це були не птахи. Гостроносі, трикутної форми і, явно, штучного походження. Вони утворювали правильний трикутник та розрізали простір над скелями, йдучи за нашими слідами. Відстежили чи просто прочісують гори про всяк випадок?

Та яка різниця? Треба бігти, ховатися.

А оскільки на вершині ховатися ніде, ми почали з усією можливою швидкістю спускатися вниз. А це зовсім не так просто й швидко, як хочеться. Ми не встигли спуститися й знайти місце, де можна заховатися, а темні тіні вже наближалися. Якщо вони опиняться над нами, то напевно помітять.

А вони вже зовсім поруч…

І раптом хтось смикнув мене за штанину. Я ледь не брикнув ногою від несподіванки, та втримався, побачивши людські очі й руку, що махала. Невідомий ховався під виступом, якого не було помітно нам зверху, і пропонував приєднатися до нього. Щойно ми сховалися під скельним навісом, як чорні трикутники пролетіли над пасмом і зникли за наступним хребтом.

Пронесло.

Тільки тепер ми розслабилися та звернули увагу на незнайомця, який, можна сказати, врятував наші дупи. Ним виявився чоловік, молодий хлопець, невисокий, худорлявий, зі світлим кучерявим волоссям до плечей та відкритим усміхненим обличчям. У нього навіть не було альпіністського спорядження! Як же він забрався так далеко? Зате в руках у нього був музичний інструмент, щось середнє між лютнею та гітарою.

— Ян Співак?! — втупилася на нього Міріме.

— Ти його знаєш?

— Особисто — ні, але його всі знають! Це легендарний бард Віртоленду! Його пісні співають усі інші барди! До того ж, єдиний гравець, який може не тільки підніматися на вищий рівень, а й спускатися, якщо захоче!

— Як таке можливо? — здивувався я.

— Просто я граю та співаю під час переходу, ось так і виходить, саме собою, - ніяково посміхнувся юнак.

— Значить, ти й справді Ян Співак? — уточнив я.

— Так.

— І як ти дістався п’ятисотого, не втративши пам’ять? — це питання цікавило мене особливо.

— Це не секрет. Знову ж таки, граючи під час переходу. В реалі я давно вже лежу в комі, життєдіяльність тіла підтримують штучно, а мозок під’єднали до Віртоленду, щоб не загубився.

— Навіть не чув про таку можливість.  У тебе багаті батьки?

—Ні, це експериментальна лабораторія, що фінансується урядом Польщі.

— І… давно ти тут?

— Достатньо для того, щоб вважати Віртоленд своїм домом.

— Ти вже був на п’ятисотому?

— Ні, тут я вперше, хоча й помандрував чимало. Може, закінчите допит і просто познайомимося?

Я зніяковів.