Розділ 53. Незнайомка.

Я розглядаю незнайомку, і вона теж роздивлялася мене в усі очі. Сподіваюсь, у мене симпатична зовнішність? Мимоволі випнув груди.

— Мене звуть Міріме, - справжній ельфійський голос, мелодійний, співучий.

— «Вільна»? — виплив звідкись із підсвідомості переклад імені.

— Так, - киває незнайомка, - Міріме Біле Перо, я з клану світлих ельфів…

— А тепер кажи, хто ти в реалі. Думаю, що дійшовши до п’ятисотого та маючи намір вийти звідси гідно, ми мусимо знати одне про одного більше. Принаймні мені необхідно зрозуміти, як ти потрапила сюди, не втративши пам’ять. Та й взагалі, як дісталася п’ятисотого? Де твій клан? Від кого тікаєш?

Світла мовчала.

— Якщо не хочеш співпрацювати, йди прямо зараз, — кивнув я на драбину. — Значить, я дарма ризикував бути викритим.

Міріме покусала губи, розмірковуючи, а потім запропонувала:

— Спочатку ти.

А я що? Мені приховувати нічого.

— У реальності я — Владислав, за професією — програміст в одній середньої руки фірмі, за хобі — доморощений хакер. У грі – темний ельф на ім’я Кораель. Для друзів - Кор… — І я розповів усе, що вважав важливим, і те, як обійшов проблему втрати пам’яті. — Твоя черга, Мірі.

Ельфійка здригнулася від такого фамільярного звертання, та все ж почала розповідати:

— Я — Марина, мені двадцять п’ять. Батько в мене - один з найбагатших бізнесменів країни, але з нами не живе вже десять років, тому й відкуповується дорогими подарунками та щомісячними виплатами. П’ять років тому не стало мами, й я впала в депресію, яку чим тільки не намагалася заглушити... Спробувавши мене лікувати, причому безрезультатно, батько купив мені найбільш наворочену «труну» — ігрову капсулу, в якій можна проводити досить довгий час, не виходячи з гри. Можна навіть на місяць впасти в анабіоз: поживні речовини та вітаміни подаватимуться прямо в кров, масаж із оліями підтримуватиме тіло в нормі.

— Круто, — не стримався я.

— Так, — кивнула ельфійка. — Дуже круто. Ось я і «підсіла» на Віртоленд. Із гри виходжу раз на тиждень, роблю собі вихідний: до мене приходить тренер, що допомагає відновити рухливість, масажист, перукар, манікюрниця, кухарка, щоб приготувати нормальну їжу; можу викликати шофера, щоб відвіз куди захочу, якщо раптом захочу. Коротше, можу дозволити собі все, що завгодно.

— І працювати не треба, — зітхнув я.

— А навіщо працювати, якщо й так у тебе все є? Сенсу немає. Тим паче, що в реальному світі мене нічого не тримає. Мами не стало, справжніх друзів чи подруг немає; є приятельки, з якими можна зустрітися, піти в клуб, але це все не те й уже не цікаво. Чоловіка теж немає — після ельфів усі здаються… не такими. А у Віртоленді — життя! Кожен рівень таїть у собі стільки можливостей, відкриттів, вражень!..

— І так п’ять років? — Я похитав головою, важко уявити.

— П’ять років, — кивнула Мірі. — Спочатку я сама подорожувала, потім у клан вступила. Тільки ж за мною мало хто угониться. Разом із кланом йшла з двадцять дев’ятого по п’ятдесят п’ятий. Набридло — я ж можу жити у грі подовгу й рухатися набагато швидше. Після ще кілька разів вступала в клани, проводила з ними деякий час - і знову йшла у відрив. Ось так і дісталася до п’ятисотого.

— І пам’ять, що, при переході не втратила?

— Коли ти в грі довгий час, то маєш свої переваги. Багато знайомств, багато інформації. Я вже знала, що на п’ятисотому щось не те. Зустріла гравця, який теж збирався на п’ятисотий, він і розповів про проблему втрати пам’яті. Потім ми разом відшукали знахарку, яка виготовила для нас спеціальне зілля. Завдяки йому моя пам’ять при мені. Ось так.

— А та людина, з якою ти здійснила перехід, де вона?

— Це був орк, він захистив мене від воїнів Імперії, а сам загинув і, отже, повернувся на перший рівень.

— Це… твій друг?

— Просто друг. За орка взагалі грала дівчина, Ліза; вирішила, що з сильним персонажем буде простіше йти по грі.

— Зрозуміло. І що тут відбувається, ти розумієш? Що взагалі відбувалося у Віртоленді з п’ятдесятого по чотириста дев’яносто дев’ятий? Оскільки я перестрибнув через стільки рівнів, то зараз взагалі не можу нічого второпати.

— Усього не розкажеш, Кор. Сам розумієш, це ціле життя. Не одне життя. Але в загальних рисах спробую пояснити. Як ти вже знаєш, кожен рівень відрізняється від інших. До двохсотого — суцільні війни, потім поступово все втихомирюється, і до трьохсотого настає мир, загальне благоденство та розвиток. Бойовики перекваліфіковуються у вчених, творців. Скажений розвиток технологій, науки, культури. Гравці рулять, боти працюють. Світ удосконалюється, всі процвітають. Десь після чотирьохсотого починає бурхливо розвиватися робототехніка. З’являється течія, адепти якої виступають за те, що ботів треба звільнити, як і гравців, від роботи, все виробництво автоматизувати, ботів замінити роботами. Після чотирьохсот п’ятдесятого гравців уже так мало, що нас реально вважають богами та всіляко шанують. Але от на чотириста шістдесят п’ятому роботи досягають такого рівня розвитку, що об’єднуються, аби скинути владу гравців. І ось тут знову починаються жорстокі війни. Гравці виставляють армії ботів проти роботів, але все частіше зазнають поразки. На чотириста дев’яносто п’ятому роботи здобувають остаточну перемогу. Боти, які за весь цей час уже так вдосконалилися, що відрізняються від нас тільки тим, що за ними не стоять гравці з реалу, знищені. Гравців залишаються лічені одиниці, й на нас оголошено справжнє полювання. Нам доводиться переховуватися. Ми намагаємося об’єднатися, щось зробити, але… Кажуть, що гра на вищих рівнях вийшла з-під контролю й адміни вже не керують нею. Вона почала розвиватися й змінюватися сама! Можливо, саме тому тебе так намагалися впіймати. Хочуть мати свого шпигуна та дізнатися, як можна заслати своїх на верхні рівні, аби відновити контроль над грою.