Розділ 52. П’ятисотий.

Хто я?

Свідомість — чистий аркуш, і я нічого не можу зрозуміти, хоч ти лусни. З одного боку — футуристичні будівлі, що не нагадують мені аж нічого. З іншого — футуристичний ліс чи парк, що складається зі штучних дерев та чагарників.

Де я?

Пластикова дорога перетинається пластиковими стежками, що ведуть з одного боку в ліс (парк?), з іншого — до поселення (міста?). Дорогою рухається група істот, не можу поки розгледіти їх.

Друзі? Вороги?

Намагаюсь згадати бодай що-небудь, зусилля викликає біль, який стискає скроні. Автоматично підношу руку до голови та зупиняю її на пів шляху. На тильній стороні долоні написано червоним маркером: «Біжи!»

Кидаю погляд на праву руку й читаю: «Ховайся!»

Не знаю, від кого цей привіт — від доброзичливців, невідомих друзів чи я сам собі залишив послання — але в таких випадках я звик діяти не вагаючись.

«Я… звик…» І коли ж таке було?

Згадати не можу, та відчуття, що я саме так зазвичай і чиню, залишається. Добре, міркувати буду потім. І я кидаюся бігти — не стежкою, а рівною, якісно вистриженою газонокосаркою травою (а швидше за все — штучною). Бо щось цей футуристичний ліс-парк мене зовсім не вабить. Я біжу між будинків; тут немає огорож, і межі ділянок можна відрізнити тільки за різним дизайном та за відмінностями у матеріалах…

Я біжу. Куди?

У будь-якому разі подалі від цього місця, де все таке незвичне, таке чуже, хоч відчувається це суто інстинктивно.

Біжу від незнайомців, від яких не знаю, чого очікувати.

Біжу від себе — того, хто, як новонароджена дитина, не розуміє, куди він потрапив і чого чекати від цього світу.

Біля одного з будинків бачу дітей, що гойдаються на гойдалках, хлопчика та дівчинку — чистеньких, охайних, якихось занадто «правильних». Нормальні діти такими не бувають. Вони проводжають мене поглядом і мило посміхаються.

Біля іншого будинку бачу жінку, що поливає з лійки квіти. Штучні квіти! Нащо їх поливати?

Потім зустрічаю юнака та дівчину: він двома пальцями притримує її за талію, вона тримає в руках книгу, яку вони, мабуть, обговорюють. Усі мило посміхаються при зустрічі, але не виражають жодних емоцій: ні подиву, ні інтересу, ні страху.

Так не буває!

Вони всі немов роботи, немов неживі! Бездушні ляльки!

Куди я потрапив?

Я продовжую бігти далі й далі дивним містом, де все — несправжнє, неправильне, бо на моїй лівій руці виведено «Біжи!». Але на моїй правій руці накреслено «Ховайся!», і я починаю шукати місце, де можна зупинитися та перевести подих. Один із будинків, ідеальних, бездоганних будинків, здається мені нежилим. Я знаходжу драбину, за якою можна вилізти на горище, що й роблю. Потім і драбину втягую за собою, щоб ніхто не здогадався, що тут хтось може бути. Озираюся. Візерункове віконце у вигляді мушлі. Чистота, ні порошинки — і це на горищі! Кілька ящиків, мабуть, із речами, які стали непотрібними. Більше нічого. Я сідаю біля віконця, щоб бачити двір, і відпускаю на волю думки.

Я не знаю, хто я і де я знаходжусь. Я не розумію, що відбувається зі світом. Чому він здається неживим? Хоча б дзеркало було, щоб бодай побачити себе. Оглядаю те, що доступне моєму погляду.

Я — чоловік, досить високий, але стрункий, худорлявий, можна сказати. З чудовою фігурою та тугими джгутами м’язів. За відчуттями — молодий. Моє волосся чорного кольору та зав’язане ззаду у хвіст. Довге, як для чоловіка, волосся — вище пояса, але нижче лопаток. Як у ельфів.

Так, зачіпка… Виуджую зі свідомості, що є ельфи та є люди…

То я — ельф?

Судячи з кольору волосся — темний ельф.

Ага, нова зачіпка: ельфи бувають темні, а бувають світлі.

Ким тоді є мешканці цього містечка? Вони не схожі ні на людей, ні на ельфів. Вони ні на кого не схожі: занадто правильні у всіх риси, занадто чистий, незім’ятий одяг, вони немов… намальовані.

Гаразд, далі. Якщо хтось (чи я сам) залишив для мене підказки, то вони можуть бути не тільки на руках. На мені зручний одяг темних кольорів, на плечі — сумка. На поясі — меч та кинджал. Знімаю куртку, жилет, сорочку й читаю напис через усю ліву руку, якого не було видно досі:

«Ти — у грі, Кор. Бережись залізних людей!»

От і думай.

«Ти — у грі». Це — не справжній світ! Тому все й здається мені таким… штучним. «Бережись залізних людей!» Кого це? Ту групу, що рухалася в мій бік? Швидше за все.

На правій руці накреслено:

«Прочитай щоденник (він у сумці)».

Знімаю сумку, розстібаю. Перебираю зібрані в ній речі, нарешті намацую товстий зошит у шкіряній палітурці. Щоденник? Слава тому, хто здогадався передати інформацію бідному ельфу, який втратив пам’ять.

Я підсовуюся ближче до вікна й пірнаю у вир рукописних сторінок, випадаючи на деякий час із життя.

Коли закінчую, сонце вже хилиться до заходу. Тепер я мушу обдумати все, що сталося. У сумці, яка й справді здається бездонною, знаходжу золоті монети. Так, тільки тут вони мені поки ні до чого. А от це якраз дуже знадобиться: фляги з водою та з вином, їжа. Схоже, що в чарівній сумці нічого не псується — може, стазис? У щоденнику немає подробиць. Уминаючи шинку та запиваючи вином, вмикаю мізки — коли їси, думається краще.