Розділ 51. Мені вдалося...

Це не біль… Не біль у тому розумінні, як ми звикли його сприймати. Це щось більше, що зовсім не піддається опису, щось інше.

Я, здається, розсипаюся на горезвісні одинички та нулики, ті цеглинки, з яких створюється все у віртуальному світі. На мить втрачаю зір, слух, нюх і взагалі відчуття себе як цілісності, як особистості, як гравця. Та відкриваю очі й піднімаюся вже в новій якості. Шкода, немає дзеркал, щоб помилуватися собою в новій личині. Гадаю, я жахливий. Але навіть у цій личині я не зможу боротися з Антивірами довго, їх занадто багато. Тому я використовую її для того, щоб зникнути.

Я виламую вікно разом із рамою та шматком стіни (не розрахував, що тепер у мене занадто широкі плечі), і мчу величезними стрибками, то на двох ногах, то допомагаючи собі передніми… (дідько, лапами!) Опускаю очі, щоб розгледіти могутні… не лапи, а лапища із загнутими кинджалами-кігтями. У ліс, подалі від міста… Сподіваюся, у цій подобі мене не зможуть упізнати ні Гончі, ні Антивіри. Легко перемахую через триметрові огорожі, іноді навіть через будівлі. Зустрічаю на шляху пару не таких вже й велетенських, як здавалися раніше, тіней-ведмедів та одним потужним стусаном відправляю їх погуляти.

За мною не женуться.

Я зараз — один із монстрів, що поспішають покинути місто, тільки й того. Що з того, що великий та страшний? Великі й страшні теж не рвуться встрявати в чужі розбірки. Ви ж там із читером розбираєтеся, з темним ельфом? Ось. А я — перевертень. І я просто йду в ліс.

Мені вдалося.

Ні, не так. Мені вдалося!!!

Я вже хвилин двадцять мчу лісом, ламаючи кущі та перестрибуючи завали, й не зустрів жодного Антивіруса! Жодної Гончої! Нарешті я дозволяю собі зупинитися. Зупинитися, завмерти, прислухатися. І насолоджуюся тишею…

І що це за звук? Та це хмиз тріщить та ламається під вагою якоїсь істоти. А, це ти, лісовий братику-борсуче. Звичайнісінький борсук! Ну, вибач, я хижак старший та крутіший… З’їм я тебе…

З борсука випадають лоти: м’ясо, борсучий жир та ще й десять очок досвіду, які я тут же перетворюю на сто. Дякую, мій хороший. Я поїдаю м’ясо й запиваю жиром — пам’ятаю, він має цілющі властивості. Як добре бути перевертнем: не потрібен вогонь, щоб приготувати шашлик. Сире м’ясо чудово відновлює життєві сили. А найголовніше, що моя друга личина може заробляти очки для переходу. І я вмикаю режим «полювання».

Пробачте, борсучки та зайчики, пробачте, росомахи й вовки, та навіть сікач маститий, що потрапив перевертню під гарячу лапу, пробач. Саме сікач і дозволив мені завершити набір очок досвіду. Було в мене якраз уже вісімсот, а за нього ще двадцять додали, які я негайно перетворив на двісті. От тобі вже й бажана тисяча.

Ура!!!

«Ви маєте можливість перейти на наступний рівень. Перейти / Відкласти?»

Знаю я, знаю, що треба поспішати, що можуть знову засікти мої махінації з нулем. Але мені потрібно ще трохи часу. Якщо я прямо зараз «стрибну» на п’ятисотий, то мене, швидше за все, спіткає доля нещасного Джона Гріна, який забув усе, що відбувалося на попередніх рівнях. І яка мені радість бути вбитим невідомими «залізними людьми» й знову опинитися біля підніжжя? Ні, ми підемо іншим шляхом.

— Відкласти.

Я спокійно поїдаю м’ясо, мені потрібні сили. А потім повертаюся в людську подобу, точніше, в подобу темного ельфа на ім’я Кораель. Перетворення вже не таке болісне, як першого разу, або просто я так поспішаю, що мені ніколи «пережовувати» відчуття.

Одяг на мені порваний на шматки, зате на одному плечі висить сумка, от класно вона сконструйована: і вмістити в неї можна що завгодно, і загубити її важко. У реалі б таку річ – ціни б їй не було.

У сумці в мене багато чого потрібних речей з останнього ринку біля мосту з Драконів. Одяг запасний є, не буду обірванцем ходити, та й так усякого різного…

Ось, наприклад, щоденник.

Я не казав вам, що почав писати щоденник? Так-так, як вельмишановний Джон Грін, якого зжерла перевертниця. Записую перед сном пережиті пригоди. Саме ці записи ви зараз і читаєте, якщо, зрозуміло, щоденник не згине разом зі мною десь на просторах Віртоленду. Але інформація — це така цікава штука. Напевно, резервне копіювання її збереже неодноразово, а потім випливуть мої записи, раніше чи пізніше — випливуть. За допомогою цього щоденника я, коли втрачу на п’ятисотому пам’ять, зможу відновити все, що мені необхідно. Але питання ще в тому, куди я потраплю? Чи зможу прочитати свої записи? Чи буде в мене на це час? Чи здогадаюсь шукати щоденник у бездонній сумці? Чи не приб’ють мене відразу, як Джона Гріна? А от щоб цього всього не сталося, треба подбати про власну безпеку.

Я посилаю думки вдячності мандрівникові по Віртоленду, який своїми ніжками дійшов до п’ятисотого, нехай навіть і зник там, але честь йому та хвала. І велике ельфівське дякую.

Маркером пишу на тильній стороні лівої долоні: «Біжи!»

Потім на тильній стороні правої долоні: «Ховайся!»

Руки — це те, що я побачу після переходу на новий рівень насамперед. Потім залишаю написи на інших частинах тіла — думаю, що здогадаюся пошукати під одягом. Коротко. Містко. Дохідливо.

Все, більше затримуватися немає сенсу. Я переходжу на п’ятисотий практично беззбройний. Арбалет давно загубив. Болти не повернулися, Гранат немає. Зі зброї залишився тільки ельфійський меч, кинджал та кілька метальних ножів, які я встиг засунути в бездонну сумку, хоча метальник із мене не дуже. І з таким от екіпіруванням — на п’ятисотий?