Розділ 50. Сорок дев’ятий.

Омріяний сорок дев’ятий, на який я так чекав.

Як близька моя мрія.

Замість п’ятдесятого звідси я можу вирушити на п’ятисотий! Тільки от де заробити потрібні очки? Хоча б сто очок, які я перетворю на тисячу, необхідну для переходу. Та справа в тому, що мені заробити очок тепер не дадуть, бо мене вже вирахували, мене вже знають в обличчя, мене вже гонять, немов дичину. Добряче втомлену вже дичину, чесно кажучи. Ми вже й на сорок дев’ятий потрапили обманним шляхом. Але й тут триває те саме, що й на сорок восьмому.

Місто. Паніка. Гончі. Антивіруси.

Серйозно за мене взялися хлопці.

З Еллі та Гошею я вже попрощався, ще на сорок восьмому.

Щойно опинившись на сорок дев’ятому, вони вже не дивляться на мене, не біжать і не ховаються. Сміливо йдуть уперед, використовуючи все можливе, нехай навіть це й не має значення.

Еллі кидає один за одним свої метальні ножі, водночас її губи шепочуть заклинання. Не думаю, що заклинання від проносу зможе затримати Антивірусів, але розлютити — точно.

Гоша розмахує своїм мечем, одним, що залишився від парних, та кинджалом. І теж кидає заклинання «Розпалювання вогню», хоч саме по собі воно й не завдає тіням шкоди.

А я? А я повзу вужем серед руїн, намагаючись опинитися подалі, сховатися, зникнути. Принаймні моїм друзям вдається перетягнути увагу на себе й дати мені піти. Чи далеко вдасться? Та ще й цей запах фіалок.

Поз мене біжать гравці та неписі, всі поспішають покинути місто, нікому не хочеться потрапити під роздачу.

Я натрапляю на прочинений люк, зсуваю кришку й провалююся в темряву та глибину міської каналізації. Так… Принаймні запах фіалок уже Гончих не привабить, це напевно.

Брожу по пояс у лайні, тримаючись руками за стіни.

Куди?

Подалі.

Мені потрібно хоча б трохи часу, щоб вирішити, що робити. Я не повинен здаватися. Через мене можуть постраждати й мої друзі. Сподіваюся, що вони не цікаві системі й їх просто залишать у спокої. Але хто знає? Вони допомагали мені, вони бачили наживо читера, який розбурхав увесь Віртоленд. Цілком імовірно, що їх забанять, і доведеться Еллі шукати іншу гру, щоб написати нарешті свою дисертацію. Не смертельно, але прикро. А особливо прикро, якщо все даремно. Тому не тільки заради себе, не лише заради своєї мети, але тепер і заради них, яких я ніколи більше не зустріну, я мушу потрапити на цей клятий п’ятисотий!

Мені потрібно заробити очки досвіду, а тут навіть щурів не видно. Справді, так і повинно бути, щури з тонучого корабля, як зазвичай, біжать першими. Чорна рідина гидко хлюпає під ногами, подекуди лише по кісточки, подекуди по пояс.

У всякому разі сподіваюся, що від Антивірів вдалось відірватися. Завдяки Еллі та Гоші. Хлюп-хлюп.

Затримуватися тут не варто… Хлюп-хлюп.

Попереду чується якийсь звук, я зупиняюся, вдивляючись у темряву. Ліхтарик спеціально не вмикав, щоб мене не було видно. Темрява тут не абсолютна, бо то тут, то там трапляються відкриті або зсунуті люки. Очі потроху звикли до сутінків, і те, що попереду, вдалині, я розрізняю темну незрозумілу масу, мені дуже не подобається.

Хррр-шшш…

Щось схоже насувається й позаду.

Здається, Антивіруси мене дістали. Та вони не могли знайти мене ні за запахом, ні за світлом ліхтаря, отже, просто прочісують каналізацію, і в мене є шанс напоротися на них або піти по-англійськи, тихо.

На щастя, якраз недалеко видніється відкритий люк… На щастя, у мене вистачає сили та спритності, щоб підстрибнути й ухопитися за нього… На щастя, я непомітно встигаю вибратися на поверхню…

Я знову опинився в місті, але, мабуть, ближче до околиці. Засунув люк, через який вибрався, Вставати побоююсь, розпластався, намагаючись роззирнутися.

Вдалині майнула спина Гончої. Вони — всюди, величезні, страшні. Куди подітися мені, маленькому?

Я повзу по-пластунськи, намагаючись не відриватися від землі. Мене немає.

Ось, здається, пощастило, дістався непоміченим до будинку, тепер зможу віддихатися. Я забираюсь через вікно в кімнату, яка виявляється спальнею. Широке ліжко, меблі з мореного дуба, колекція порцелянових кроликів на полиці… Роблю глибокий вдих і… завмираю.

У вікно заглядає звір, схожий на тінь. Суцільна маса закриває отвір, і тільки дві іскри — два ока — блукають, відшукуючи ціль.

Мене.

Скло з тріском розлітається, і тінь починає вповзати в кімнату, а в мене немає нічого, що можна було б протиставити їй. Я вискакую в іншу кімнату, вибиваю стільцем вікно й біжу далі. Я можу тільки бігти. Пробігаю між якихось дивних колон і раптом розумію, що щойно промчав під ногами в Гончої. Вона здивовано проводжає мене поглядом. Вони, виявляється, можуть зображати емоції. Чи зможуть упізнати мене, вимазаного в лайні? Ех, треба було з головою зануритися.

Здається, бруд та запах лайна не дозволили мене впізнати, бо Гонча не кидається навздогін.

Я петляю між будинками, прибудовами, перестрибую через паркани, перелізаю через огорожі. По дорозі зустрічаю гравців та неписей, що біжать геть із цього міста. Напевно, і мені треба за ними. Та раптом бачу, що за втікачами слідує Антивірус, і спішно ховаюся в альтанці. Коли вони зникають з поля зору, продовжую шлях. Забігаю у порожні будівлі, вискакую через чорний хід у двір, перестрибую через паркани...