Розділ 49. Тіні.

Сорок восьмий зустрічає нас весело!

Темна тварюка немов підстерігала коло місця переходу. Випадковість? Можливо, тут біля кожного переходу по такій тварюці. Я ще таких не зустрічав. Не схожа на звичайного монстра, а схожа, скоріше… на тінь. Згущену тінь, що матеріалізувалася в комп'ютерному світі.

Зовні… Зовні це щось на кшталт гігантського ведмедя, печерного, викопного, тільки от зліплений він із тіней. Важко розгледіти морду, вона немов тече й міняється. Тільки очі-ліхтарі видно чітко, та й вони рухаються в хаотичному порядку, ніби не можуть зупинитися.

Ні, зупиняються. На нас.

Клапті тіней відриваються від величезного тіла, дрібні просто тануть у просторі, а великі починають тягнутися до нас, немов щупальця. Монстр занадто близько, щоб застосувати проти нього арбалет. Та чи й допоможе така зброя?

Еллі-Тереза жбурляє ніж, але він просто тоне в нутрі цього створіння, воно навіть не помічає нападу.

Гоша завзято махає мечем, коли одне зі щупалець опиняється занадто близько, але лезо немов ріже порожній простір. І ми розуміємо, що проти ЦЬОГО наша зброя безсила.

— Тікаймо!!! — кричить ельфійка й штовхає мене в спину.

Справді, ми не боягузи, але біжимо стрімголов. Куди там очки заробляти, життя б зберегти.

*        *       *

А на сорок восьмому місто живе, заповнене неписями та гравцями. Не знаю навіть, Антуріалл це чи якесь інше, я так до пуття й не познайомився з цією локацією. А ще містом метаються Гончі та ось такі темні утворення, як те, що мчить за нами. А жителі й мандрівники з криками розбігаються в різні боки.

У місті паніка. У місті надзвичайна ситуація.

Всі шукають читера, бо він ламає засади і його слід ліквідувати, вивести з гри та навіть пам'ять про нього стерти. Тільки це навряд чи вийде, хіба що розповіді з часом перейдуть у розряд міських легенд. Ми пірнаємо в провулки, забігаємо в трактири й готелі, щоб вискочити через чорний хід на іншу вулицю, ми б'ємо вікна й ламаємо двері, але ведмідь із тіней впевнено йде за нашим слідом.

Ми не можемо навіть зупинитися на мить, навіть обдумати ситуацію.

Ми просто біжимо, біжимо, біжимо.

Поки що.

Якщо їх буде двоє, троє, то нам уже нікуди буде подітися.

Ми бачимо й інших звірів, схожих на тіні, але поки що тільки здалеку, через вікна, поки за нами йде лише одна тварюка, і треба її позбутися.

Тільки яким способом?

Чергового разу звернувши за ріг, ми пірнаємо в будівлю, що виявилася пекарнею. Тут нікого вже немає, бо всі тікають із міста, яке збожеволіло. І тільки пишні буханці, нещодавно спечені, із запахом справжнісінького хліба, стоять в очікуванні. Так, сьогодні вони навряд чи будуть затребувані. Тут немає чорного ходу, тож ми вибиваємо вікно, що виходить у двір.

Гоша підсаджує ельфійку, потім підштовхує мене, а сам повертається до печей.

— Гошо!!!

— Я зараз…

Крізь розбите вікно ми бачимо, як він відкриває газ на всіх печах. Потім приєднується до нас.

— Відходьте! Відходьте подалі!

Я хватаю Еллі за руку й ми біжимо, потім зупиняємося й бачимо через вікна, як темна тінь починає заповнювати приміщення пекарні. То наш переслідувач заповзає у пекарню.

— Один, два, — рахує Гоша, — ... дев'ять, десять… — кидає у вікно заклинання, що запалює вогонь, і стрімголов біжить до нас.

Вибухова хвиля кидає його майже нам у руки, він сильно поранений, але в нас достатній запас лікувалок, щоб повернути його. Гоша обтрушується й піднімається, дивлячись на пожежу, що розгорається в пекарні. Чорний стовп диму тягнеться до сірого неба. Ведмедя-тіні немає. Все-таки знайшли ми на тебе раду, невразливий ведмедику!

Ми повертаємося до пекарні. Таку тварюку вбито, але жодного лота не випало. Та й очок досвіду нам не додають. Цікаво, що ж таке?

Система мовчить.

— Це не монстр, — каже Еллі. — Це Антивір.

— Антивір?

— Так, і він іде за тобою, Коре.

Холодок пробігає по хребту.

Антивір...

Це означає, що досвіду для переходу нам уже не набрати. Подумати над проблемою не встигаю. Над нами зупиняється Гонча, тягне вузьку морду, чхає. Звісно, ми ж із ельфійкою пахнемо, мов квітники. З тієї першої зустрічі я регулярно виливаю на себе парфуми із запахом фіалок, хоча Гоша й морщиться невдоволено. Гонча нас не чіпає, але й не йде. Схоже, вони вже зрозуміли, що запах фіалок — це маскування, і тепер цей запах із мого друга перетворюється на ворога.

І куди ж ти тепер дінешся?

Гонча вагається, а ми повільно-повільно відступаємо назад, уже помічаючи на сусідніх вулицях темні спини Антивірів-ведмедів. Напевно, це Гонча покликала їх.

І ми знову біжимо. За нами організовано полювання, мисливці практично безсмертні. На всіх пекарень не вистачить, та й не такі вони дурні, щоб двічі потрапити в одну пастку.