Розділ 48. Ігри сорок сьомого.

Здрастуй, здрастуй, сорок сьомий!

Приїхали...

Я знову сижу перед екраном компа. Я не в грі. І що це може означати? Забанили? Навіть повідомлення не надіславши? Повний ігнор?

А може, з електрикою проблеми? Чи інтернет відключили? Аварія на лінії? Рятівні думки дарують надію, та вона не виправдовується. Електрика є, інтернет працює. Натискаю «Вхід» — і знову опиняюся в кріслі перед компом. У розпачі продовжую тиснути й тиснути на кляту іконку, та нічого не змінюється. Моя світла мрія досягти п'ятисотого накрилася мідним тазом. Я розчарований та спустошений. Ні, точніше — випатраний. Відчуваю себе абсолютно порожнім та голим, попри тактильний костюм, у якому чомусь сьогодні не тисне у п'яту.

Дивно. Знаю точно, що там утворився залом. Усе думаю, що треба щось зробити, та звично відкладаю на потім. Він нікуди не міг подітися. Я не можу його не відчувати. Хіба що?..

Переводжу погляд на екран, на клавіатуру. На клаві біля кнопки delete має бути бура пляма — залишки від прибитої старим журналом мухи. Погана звичка, вічно себе за неї сварю. Та плями немає. Муха воскресла?

І приходить усвідомлення.

Це не моя кімната, не мій комп і не мій костюм. Я в грі. Мене намагаються ошукати, вловивши якимось чином картинки моїх спогадів. А це означає, що мене поки що не дістали, інакше ми б уже не грали в шаради. І я натискаю замість «Вхід» на «Вихід».

О! Ось це вже моя клава із залишками мухи, мій заляпаний монітор, і рубчик під п'ятою звично відчувається! Я в реалі!

Тепер знову пробую увійти в гру.

Мене зустрічає Еллі в кімнаті, яку нам виділили в огрів. Гоші не видно, а ельфійка тягнеться до мене соковитими губами, бузкові коси падають на груди, а сорочка ж розстебнута наполовину, і мені все видно...

— Де ж ти був, мій любий Коре, — шепоче Еллі, торкаючись язичком моїх губ. — Я так хвилювалася...

Стоп. Я відсуваю від себе дівчину, яка нічого не розуміє. Це не Еллі. І взагалі, вони використовують не мої спогади, а мої уявлення про ідеал. І груди у справжньої Еллі, тобто, у ігрової Еллі, але моєї, не такі великі, як у цієї...

І я знову натискаю на «Вихід».

Мій тестер — залишки мухи — на місці. Треба подумати. Мене хочуть упіймати й ув'язнити в лабіринті хибних подій. Як мені вирватися з цього кола?

«Вхід».

Наша трійця йде широкою пильною ґрунтовою дорогою, а навколо простягаються квітучі луки ліворуч та густий ліс праворуч...

— Знову у мріях літаєш? — запитує Гоша. — Коре, ти мене лякаєш.

Еллі-Тереза тільки коситься фіолетовим оком і лукаво усміхається.

Я в грі чи це знову спроба мене ізолювати? Як зрозуміти?

І раптом я розумію. Немає давно звичного запаху. Ельфійка не пахне фіалками, а це означає...

І я знову виходжу з гри.

Прокляття! Як же мені тепер потрапити до своїх?

Я вмикаю гру, не входячи в неї, і знаходжу Гошу та ельфійку. Вони рубляться з якимись тварюками у великому місті. Без мене. А я не знаю, як потрапити до них. Спостерігаю за боєм, просто спостерігаю. Спина до спини, але без мене. А вони непогано виглядають разом. Чітко працюють, допомагають одне одному, прикривають. Молодці. Цікаво, які вони в житті? Цього я ніколи не дізнаюся, гравці не люблять змішувати стосунки у вірті та в реалі, найчастіше це нічого доброго не приносить.

Я просто сиджу й спостерігаю.

Я — тут, вони — там. Час іде, монстри все лізуть і лізуть, яке густонаселене місто! Яка різноманітність видів! Якби я був там, уже, мабуть, набрали б досвіду для переходу. Але я — тут. Я не знаю, як повернутися у Віртоленд.

Хотів кіно подивитися?

Ось, дивись тепер, як фільм. Інші воюють, кришать монстрів, а ти сиди й дивись. І я дивлюся. Дивлюся, як просуваються мої друзі напівзруйнованим містом, як стрибають по дахах, як пробираються карнизами, залазять через вибиті вікна в будинки, де на них уже підстерігають нові монстри.

Такий насичений рівень... Просто дивно.

Дивлюся, як котиться ігровим світом сонце, як добігає кінця ігровий день, як мої друзі знаходять-таки покинутий будинок, не зайнятий чудовиськами. Як утомлено кидає Гоша на підлогу свій меч, один, що залишився від парних. Як повертається до нього Еллі, ховає обличчя на його грудях.

Вона плаче?

Важкий видався день...

Гоша заспокоює ельфійку, незграбно пригладжує розпатлане волосся, щось шепоче на вушко.

А потім вони цілуються.

Цілуються!

Ні, мені байдуже. Я ж не збирався жодних стосунків заводити з ельфійкою. Навпаки, добре навіть, що вона з Гошею. Він простий, та надійний. Не зрадить, завжди підставить плече. Допоможе написати дисертацію... Добре, з дисертацією він не помічник, але захистить завжди...

Та щось темне заливає свідомість і вимикає думки. Я ричу й натискаю на «Вхід».

І за мить опиняюся прямо перед Гошею та Еллі-Терезою, які безсоромно цілуються. Темрява в моїй душі розсіюється, коли я бачу друзів так близько. Вони кидаються до мене, обіймаючи й смикаючи. І це точно вони, бо Еллі пахне фіалками.