Розділ 46. У огрів.

— Попити не знайдеться?

Тільки зараз ми помітили, що в ямі не самі. Біля стіни сидів брудний сумний огр в одному чоботі й колупав тріскою, вичищаючи бруд з-під нігтів. А свого ж за що посадили?

— Попити не знайдеться, — розвів руками Гоша. — Ці варвари все відібрали.

Огр зітхнув розчаровано:

— Скоро загнуся без води. Два дні вже тут сиджу — навіть скоринки сухої не кинули! Я — Буртах.

- А ми - мандрівники. Я – Кораель. А це – Гоша і Еллі-Тереза.

— Вас за що сюди посадили? — запитав Буртах.

— За те, що хлопчика з їхнього племені привели, — пояснила Еллі-Тереза.

— А, чув я, що внук вождя зник. Бігали, шукали, репетували. Ще б пак, то донька втекла, то онук.

— Він не втік. Він у річку впав і води наковтався, ми його ледь до життя повернули. Але, мабуть, тут за добро платять злом. А тебе за що?

— За кохання.

— Ось, підтвердження сказаному, — багатозначно підняла палець ельфійка. — Розповіси?

— Почалося все з того, - зітхнувши важко, почав розповідь огр, - що я закохався в доньку вождя, прекрасну Гунталу. Вона, звісно, відповіла взаємністю такому красеню та ще й неперевершеному мисливцю. Але в батька її були зовсім інші плани. Навіщо йому бідний мисливець у зяті, коли можна віддати доньку старому овдовілому другу, який обіцяє калим — двадцять дорослих кабанчиків! Розмови, прохання не допомогли, і ми з Гунталою вирішили втекти. Ми обманули найкращих слідопитів племені, бо спочатку пішли вгору за течією, а потім річкою, ризикуючи життям, повернулися і вирушили в інший бік. Відійшовши далеко, залишили річку і заглибилися в дрімучі хащі, куди ніколи не доходили наші мисливці. Там ми з Гунталою побудували собі дім. Наш союз був благословенний прекрасною донькою...

— Грітхена! — підказала Еллі.

— Ви бачили мою доньку?! — підхопився огр.

Ми розповіли все, що знали. Огр то хмурився, то закушував губи, то дякував нам за допомогу, так трясучи руки, що ледь не повідривав.

— Ви врятували мою сім'ю, найрідніших, найдорожчих для мене огрів, дружину та доньку! Як шкода, що я нічого не можу зробити для вас!

— Ти хоча б здогадуєшся, що на нас чекає?

— Ні. Я навіть не знаю, що на мене чекає. Я занадто заспокоївся за роки відлюдництва. Ми були такі щасливі. Але коли біля озера, де ми зазвичай брали воду, оселилася гідра, мені довелось ходити за водою до річки. Біля водопою я злякав оленя і погнався за ним, уже радіючи, що здобуду багато м'яса для сім'ї. Але поранений олень ішов усе далі й далі. Я навіть не помітив, як занадто близько підійшов до селища. Зате помітили мене і загнали, мов дикого звіра, у вовчу яму. Потім перевели сюди. Думаю, батько Гунтали вбив би мене, якби не сподівався випитати, де його донька.

— Це він ще не знає, що у нього і внучка є.

— Ні-ні, він не повинен дізнатися про це, інакше нашому безхмарному щасливому життю настане край!

— Вашому щасливому життю і так настане край, якщо тебе вб'ють. Гунтала з донькою самі не виживуть у дикому лісі, — зауважив я.

Буртах зовсім спохмурнів. І ми йому допомогти не можемо нічим, і він нам. Що ж робити? Розуму не прикладу. Трохи ще пообурювавшись поведінкою огрів, ми посідали на холодну кам'яну підлогу. Стало зовсім темно, і треба хоча б поспати, щоб набратися сил. Вирішили, що у реал можна повернутися, тільки ненадовго.

Я, вибравшись із костюма, відразу покульгав до холодильника. Нога щось затерпла. А їсти вже кортить - сили немає. Ось радять дієтологи щільно снідати, так ні. Не хочеться мені, бачте, рано-вранці їсти. Зате тепер — терплячки немає!

Сунув локшину з київською котлетою в мікрохвильовку, дорізав залишки сиру, вивудив сосиску. Потім подумав і відкрив баночку бичків у томаті. Консерви у мене взагалі-то планувалися на другий тиждень. Але вже перший добігає кінця, тож можна. У магазин все одно не піду. Сказав — не піду, значить — не піду. Кільку їстиму із сухарями. Кави он - завались. Чай. Пиво... До речі, де пиво?

Влаштувавши свято живота, я поспішив назад, у Віртоленд.

І вчасно.

— Гей, вилазьте!

Важка решітка піднялася, і в льох опустили дерев'яну драбину.

— Гошо, давай першим, мало що... — кивнув я другу.

— Коли що — руками гадів порву! — відгукнувся той.

- Не поспішай, друже. Може, вдасться домовитись. Їх занадто багато і вони занадто сильні, ці огри...

Наступною полізла Еллі-Тереза. Я був замикаючим. Буртах теж спробував сунутися до драбини, але на нього шикнув і замахнувся списом охоронець.

Нас провели до вождя, літнього огрядного огра зі звірячим виразом на фізіономії. Старий обіймав врятованого нами хлопчину. Побачивши нас, Гуркам кинув діда і побіг назустріч, радісно хапаючи нас за руки.

— Що ж ви відразу не сказали, що врятували життя моєму онуку? — піднявся нам назустріч вождь. — Я ж подумав, що ви — викрадачі й прийшли вимагати за Гуркама викуп!

— Та в нас якось і часу на пояснення не було, — із сарказмом відповіла Еллі-Тереза. — Бах — і ми вже в ямі зірки рахуємо.