Розділ 42. Куди податися?

Як у воду дивився! Ми потрапили в самісінький центр якоїсь епічної різні. Варто було б сказати «битви», але все виглядало саме так, як я сказав. Чи то темні ельфи об'єдналися зі світлими проти орків та гномів, чи то взагалі — всі проти всіх. Матеріалізувавшись на полі бою, я ледь утримав у руках арбалет, по якому рубонув чийсь важкий меч. Так, арбалет - не та зброя, яка мені зараз потрібна. Я вихопив меч і ледь встиг відбити удар.

— Треба вибиратися! — крикнув своїм.

Гоша, як найвищий та найбільш «броньований», роззирнувся і тицьнув пальцем:

— Туди!

Ми прилаштувалися за нашим танком: спочатку Еллі, а я — замикаючим, прикриваючи тили, і помалу рушили геть із цієї м'ясорубки. Обидва мечі свистіли в руках Гоші, обертаючись, немов лопаті вентилятора. Але якийсь велетень примудрився наблизитися настільки, що вхопив його за зап'ястя. Ніж, який метнула ельфійка, встромився нападнику в горло, а парні мечі завершили справу. Хтось крилатий, кого я так і не встиг розгледіти, кинулося на нас, але Гоша відбив його наручним щитом.

Ми не нападали самі — ми відбивалися, поступово просуваючись до краю поля битви.

Я розмахував направо й наліво мечем та кинджалом, поки чужий меч не підрізав мені ногу. На жаль, ні жилет, ні моя чудова нова куртка ноги не захищали. Ох, як пошкодував я, що не розжився на високі захисні чоботи, як у Гоші. Але що шкодувати? Тоді в мене грошей було обмаль, а коли золото задзвеніло в гамані, таких речей уже було не знайти. Довелося заховати кинджал і однією рукою вхопитися за плече «танка», другою продовжуючи незграбно відбиватися від тих, хто намагався прилаштуватися ззаду.

Тільки б не спіткнутися, тільки б не впасти. Інакше моя кар'єра читера закінчиться безславно.

Я викинув усі побоювання, взагалі - всі думки з голови. Залишився тільки момент. Удар, крок, подих. Удар, ще удар, підтягую ногу. Удар…

Здавалося, цьому не буде кінця…

Але виявилося, що всьому приходить край. Я оговтався лише тоді, коли ми зупинилися під покровом лісу, за межею того місива, що продовжувалося й без нашої участі.

Чому люди так люблять війни? Ні, напевно, не всі. Не тільки я, а й Гоша та Еллі дотримуємося політики невтручання. Це чужа війна. Інша справа — захищати сім'ю, батьків, дітей. Кохану жінку. Тих, кого любиш, тих, хто тобі дорогий. Тих, кого не можна втратити, бо втратиш і сам сенс життя. Але просто так, махач заради махача? Чи заради вигаданих ідеалів, нав'язаних цілей? Мені цього не зрозуміти. Та все ж так багато у світі людей, які люблять війни…

Йти далі я не міг — поки вибралися, залишки життєвих сил тривожно миготіли червоним. Я притулився спиною до якогось дерева і безсило сповз на траву, розфарбовуючи її в колір крові.

Не личить траві такий колір, не личить…

Ельфійка простягнула мені еліксир.

— У мене свої є… — прохрипів я. — Там… У сумці…

— Цей пий, — скомандувала дівчина. — Треба втримати тебе на плаву.

Еліксир додав мені сил, голова перестала крутитися, немов крила млина, і в очах трохи розійшовся туман. Я вже спокійніше спостерігав, як Еллі-Тереза накладає на мене заклинання, що загоює рани, викладається, втрачає ману. Знаю, що воно в неї не прокачане, наступний раз його можна буде використати лише під вечір. А раптом знадобиться раніше? Але допомагає добре. За кілька хвилин я вже зміг ворушити ногою. Еллі дала мені ще одне зілля, видихнула полегшено і пішла збирати ромашкову ману.

Цілу хвилину я просто блаженно спостерігав за хмарками, пропливаючими по синьому небесному морю, що виднілося поміж крон високих дерев. Та мої споглядання були перервані.

Гоша протягнув руку:

— Вставай, друже. Треба подалі піти від цього місилова, а то мало що…

Мені б, звісно, відлежатися, оговтатися від пережитого, відновитися, але сам розумію, що тут залишатися не можна. Я сперся на плече Гоші, і ми «пошкандибали» наздоганяти нашу незрівнянну цілительку. Треба хоч «дякую» сказати.

Привал ми влаштували, лише ґрунтовно віддалившись від поля бою. Шинка та червоне вино допомогли мені ще краще відновитися. Життєві сили доходили вже до шістдесяти — колись звичних, а тепер уже таких, що здаються зовсім не тими, яких хотілося б.

Нічого, головне — живий і не один. Прорвемося.

Тільки зараз я згадав про 10 очок характеристик, отриманих при переході, і швиденько розкидав їх: по 5 на силу та на витривалість.

Відпочивши та підкріпившись, ми рушили лісом — глухим, похмурим, можливо навіть, що тут ще не ступала нога людини. Не зустрілися нам ні зрубані дерева, ні борті, ні навіть утоптані стежки. Глушина суцільна. Але ж має ліс колись закінчуватися?

Цікаво, як виглядає у віртуальному світі край світу?

Не схоже, що ми тут зустрінемо розумне життя, і від кого нам завдання отримувати? Від ведмедів? Лісових мешканців, до речі, теж не траплялося. Не те, щоб зовсім — десь стукав дятел, цвірінькали пташки, комахи порпалися на гілках, мурахи снували, тягаючи на собі непідйомні вантажі. Але нічого більшого за куницю, яка майнула і зникла в гіллі, помічено не було.

І як же нам очки досвіду набирати? Тут що, місця дикі, мобами не заселені? І трактири-ресторани-готелі не передбачаються? Наприклад, таверна «Глушина безпросвітна» чи заїжджий двір «У ведмедя»? Та нехай. Їжею ми на деякий час забезпечені, тільки от затримуватися не хочеться, блукати без діла.