Розділ 41. Брати-дракони.

Ми стояли біля провалля, задерши голови. Дві величезні драконячі голови лежали поруч, залишивши між собою проміжок для в'їзду на міст, створений їхніми могутніми кам'яними тілами. Видовище, звісно, величне та заворожливе. А особливо коли знаєш, що це не витвір майстерних митців, а справжнісінькі дракони...

Мені здалося, чи у того, що праворуч, сіпнулося око? Та він... він же підморгує нам! А той, що ліворуч, посміхається куточком пащі! Кам'яні велетні дивляться на нас, вони ледь помітно ворушаться, і ми чуємо їхні голоси! Вони тепер не такі гучні, як раніше, а низькі, гортанні, схожі на шелест:

— МИ ЧЕКАЛИ НА ВАС!

— СУМУВАЛИ...

— Ми теж раді зустрічі!

— Як поживає ваша матуся? — невинно, заклавши руки за спину, запитує наш психолог.

— О, ЧУДОВО! МИ ЧАСТО ПЕРЕДАЄМО ЇЙ ПОВІДОМЛЕННЯ ЧЕРЕЗ ГІРСЬКИХ ГОЛУБІВ! НАТОМІСТЬ ОТРИМУЄМО ЗВІСТОЧКИ ВІД НЕЇ...

— Передавайте шановній Синглі...

— СІРДАНІКАЛТАМІ.

— Саме так. Передавайте вітання від... малого.

— Малого? — сміється ельфійка.

— Ну а який я проти кам'яної драконихи? Так вона мене і називала.

Брати теж видають кашляючий звук, що означає, як я розумію, сміх:

— ПЕРЕДАМО. ОБОВ'ЯЗКОВО ПЕРЕДАМО. ВОНА ДОСІ ЗГАДУЄ ТЕБЕ, МАЛИЙ, І ДЯКУЄ ЗА ДОПОМОГУ. ЯК І МИ.

— Та будь ласка.

— ЯК ВАШІ СПРАВИ? ЧИМ ЗАЙМАЛИСЯ ВСІ ЦІ ДОВГІ РОКИ?

Адже для драконів минуло чимало років, десятиліть, може, навіть століть. Це для нас — кілька днів. І це так дивно...

— Та по дрібницях. Вивчали ремесла, Еллі ось лікаркою стала.

— А ТЕПЕР КУДИ?

— Настав час рухатися далі, пізнавати нові горизонти.

— ВИ НЕ ПОВЕРНЕТЕСЯ?

— Напевно, ні.

Важке зітхання.

— МИ БУДЕМО СУМУВАТИ.

— Ми теж.

— ПРОЩАВАЙТЕ. МИ БУДЕМО ПАМ'ЯТАТИ ВАС ЗАВЖДИ...

— Прощавайте! Прощавайте! Щасливої вам... вічності!..

Ми махаємо на прощання руками і йдемо довгим мостом, складеним зі спин братів-драконів, у наше майбутнє. Майбутнє у Віртоленді.

На тому боці, за мостом, розкинувся великий ринок, куди стікаються продавці та покупці з Плоскогір'я Драконів, із селищ на цьому боці та приїжджі. Нарешті можна витрачати свої золоті, а то досі майже не було куди.

Я оголошую про намір купити захисний плащ — скільки можна бомжувати? Довго вибираю і зрештою купую собі... шкіряну куртку. З купою великих кишень та малих потайних кишеньок, м'яку та зручну. А що? Буде той плащ теліпатися, заважати при бігу, плутатися в бою. А так і стильно, і зручно. І +200 одиниць захисту. А ще купую купу всяких дрібниць, потрібних і не потрібних — хто знає, що знадобиться в дорозі.

Еллі-Тереза вибирає для себе плащ. Не довгий, трохи нижче колін, але з капюшоном і захистом від вітру, холоду та кинджала в темному кутку. Від меча чи звіриних іклів не врятує, але шкоду зменшить.

Гоша... Гоша каже, що у нього все є для щастя і що нам час, а сам витріщається на виступ бродячого цирку.

Ще ми запасаємося харчами про всяк випадок. Хто знає, чим зустріне нас сорок шостий. А потім просто вештаємося ринком, купуючи вуличну їжу, роззираючись на всі боки і насолоджуючись життям, ніби нам нема куди поспішати. Хоча, насправді, поспішати нема куди моїм супутникам, а наді мною висить небезпека вилетіти з гри і більше не повернутись. Ніколи, як забанять.

І все ж я теж насолоджуюся цією строкатою галасливою метушнею, попри те, що й так згаяв стільки часу на цьому рівні, тоді як мені потрібно якнайшвидше просуватися вперед, щоб не засікли, не впіймали. Так, я даю собі це послаблення, цей подарунок, цей дорогоцінний час, коли минуле вже не тривожить, а майбутнє ще не настало, щоб тривожити, воно таємниче й загадкове. І йому буде відведений час. Але поки його немає, а є тільки цей момент, коли ми гуляємо ринком, безтурботні та щасливі. А потім я знову буду бігти, поспішати, тікати від Гончих, заробляти очки досвіду, щоб підніматися на нові рівні.

І Еллі, якій, по правді, треба просто засісти за дисертацію, заради якої вона й зайшла у гру.

І Гоша, який по суті секс-турист, але вже й забув про це, відколи зв'язався з нами. Після сорок першого з його чудовими борделями про секс думати йому просто ніколи.

Нагулявшись і відпочивши душею, ми вийшли за територію ринку, на пустир, звідки можна було зручно переміститися на новий рівень. Я дістав арбалет і приготував стрілу. Пам'ятаючи, як приголомшили мене орки при переході на сороковий, коли я втратив гроші, майно і ледь не попрощався із життям, я і тепер готувався до найгіршого варіанта:

— Готуйтесь, друзі, тримайте зброю напоготові. На сорок п'ятому була тиша та спокій, значить, сорок шостий, швидше за все, зустріне нас недобре.

— Те, що на Плоскогір'ї Драконів тиша та спокій — це тільки наша заслуга, — заперечує ельфійка, хоч і дістає два метальні ножі. — Якби ми не поговорили з драконами, ця країна була б зруйнована й покинута, і ми знайшли б тут тільки руїни та пустку.