Розділ 40. Плоскогір’я Драконів.

Це були зовсім не тіні... Величезні гончі, у загривку вищі за автобус далекого прямування, піджарі, на відносно тонких лапах, із двометровими головами та загостреними мордами. Вони металися, перестрибували через стійки, підбігали до застиглих людей та інших істот, втягували повітря, принюхуючись, і бігли далі. Усі світлої масті, пісочного забарвлення або білі, деякі з підпалинами. Я тільки чув про таких, бо з'являлися вони у грі надзвичайно рідко, лише в особливих випадках. Це були гончі ІскІна. І я здогадувався, кого вони шукають.

Одна з гончих підскочила до нас. Я не боягуз, але зараз я повільно відступав, ховаючись за спини товаришів. Бо вона шукала мене. Гонча нахилилася до Гоші й відсахнулася — запах вина їй, здається, не до вподоби. Потім наблизила морду до ельфійки. Ніздрі затріпотіли, втягуючи повітря. Верхня губа зморщилася, і собака голосно чхнула. Кинула на нас презирливий погляд — мовляв, як можна мати такий жахливий запах — поморщилася і поскакала далі. Я намацав на стіні за спиною якийсь папірець, здер його, щоб промокнути піт, що виступив, і завмер. Фоторобот і опис темного ельфа, шахрая, читера. Уже й сюди дісталися. І навіть нагороду призначили: триста золотих. За тутешніми мірками — цілий статок. Знайди порушника гри – і живи, не рахуючи гроші. Одне тішить, що під цей опис та зображення підходить добра половина темних. Але гончі — це вже серйозно. Це означає, що якимось чином вони можуть упізнати мене. А я не хочу вилітати з гри на сорок п'ятому рівні!

Мрія так близько!

Гончі помчали вулицями міста далі - і всі почали «оживати». Продавці знову викладали на прилавки свої товари. Покупці знову шугали між рядами, вибираючи потрібне. Схоже, що такі облави для них не в новину і особливо з колії не вибивають. Страшно, звісно, коли над тобою нависає псина розміром із будинок, але ж не тебе шукає: понюхає і далі побіжить. Так міг думати кожен. Окрім мене. Я розвернувся і поспішив у зворотному напрямку, до магазинчика «Подарунки для жінок». Еллі та Гоша, перезирнувшись, рвонули слідом. На дверях наштовхнувся на черговий фоторобот з орієнтуванням на мене. Як я минулого разу не помітив?

— Так... Мені... — Я аж задихався, так поспішав. — Мені потрібні подарунки... Для жінок... Ось точно такі ж парфуми, як ви продали цій милій ельфійці, — кивнув я на Еллі. — Є такі?

Продавчиня, здивована моїм напором, попорпалася між виставлених на поличці пляшечок і простягнула мені одну.

— Це?

Я вийняв пробку. У ніздрі вдарив знайомий запах фіалок.

— Так!

— З вас одна срібна монета.

— Мені, будь ласка, десять таких флакончиків. Що ви на мене так дивитеся? У мене багато жінок, яким потрібен подарунок.

Продавчиня зробила обличчя «цеглою» і почала колупатися на полиці з парфумами. Я кинув короткий погляд на товаришів. Їх я теж шокував? Якщо ні, то зараз точно шокую. Я вилив на себе половину пляшечки. У крамничці завис важкий запах цілого поля фіалок. Я і сам поморщився. У невеликих кількостях це досить приємно, але... здається, я переборщив. Озирнувся. Так, ось тепер я їх точно шокував. А-а-а, нехай.

— Ось, візьміть, десять флаконів, — продавчиня виставила на прилавок парфуми. — З вас десять срібняків або один золотий.

Я простягнув два золотих:

— Передумав. Дайте двадцять.

— Але у нас не знайдеться стільки! Ось ще два, більше немає, — продавчиня відрахувала й поклала на стіл решту.

— Погано працюєте, — докорив я їй. — Такого ходового товару — і немає!

Продавчиня гикнула. Думаю, ці парфуми у неї вже давно були записані в неліквід. Сільські дівчата не особливо захоплюються солодкими запахами — бджоли закусають, а тут, хоч і місто, але місто, яке зовсім нещодавно було селом. Я згріб у сумку всі флакончики з фіалковим запахом і рушив до виходу:

— Ну, чого застрягли? Ходімо.

Еллі з Гошею перезирнулися і поспішили за мною.

— І що це було? — питально підняла брову ельфійка.

— Чого ти перелякався? Гончі ось цього типа шукали, — Гоша тицьнув пальцем у фоторобот, що скорботно дивився з дверей. — Чи... Чи ти і є той самий читер?.. Та ну, Коре... Що? Правда, це ти? Чому тоді ти повзеш із нами черепашачим кроком, а не стрибаєш через рівні?

— Та йди ти! — Я відвернувся і закрокував у напрямку ринку, не сказавши ні «так», ні «ні».

Все ж таки ми прийшли за покупками чи як?

Гоша та Еллі наздогнали мене, більше ні про що не питали, намагаючись поводитися як зазвичай, але позирали дивно. Здогадалися — то й нехай. Однаково я скоро піду від них. Скоро... Як тільки нашкребу довбану тисячу очок, яких тут і взяти практично ніде. Плоскогір'я Драконів заселене мобами, гравців тут лічені одиниці, переважно всі рубляться на полі бою. Нехай, прорвемося.

Ми прикупили змінний одяг та дещо з їжі. Гоша вибрав собі новий шолом із бічними «крилами». Щодо зброї тут був повний нуль. Країна ж мирна: з одного боку найглибша, майже непрохідна ущелина, дракони пильнують, ворога не пускають, а з тилу Плоскогір'я надійно захищене довгими рядами скелястих хребтів. Може, за ними й немає більше нічого. Тож панує у цій місцині тиша та спокій, як кажуть. Озброїтися тут не вдасться, а хотілося б покращити свої бойові якості перед переходом на новий рівень.