Розділ 37. Кам’яні дракони.

— Дракони? І що ж вони роблять? Нападають на селища? Викрадають гарних дівчат? Вимагають данину? – вигукнув спантеличений Гоша, такої засади ми не очікували.

— О ні, це кам'яні дракони, - здвигнув плечима незадоволений гном. - Їх двоє, і вони величезні, мов гірські хребти! Їм би вже влягтися зручніше та закам'яніти, але вони ніяк не заспокоються. Через них у нас землетруси по кілька разів на день, каменепади, будинки сипляться, міст через прірву завалився. Зовсім сил немає таке неподобство терпіти. Хто в змозі через прірву перебратися, ті йдуть, кидаючи житло і все добро, яке наживали роками. А старим та сім'ям з дітьми і зовсім біда...

Гном махнув із досадою рукою і рушив далі. Ми зупинилися в задумі. Верениця біженців обтікала нас, немов перешкоду на річці. І що тепер, вертатися? Втім, я не встиг оформити думку, як озвалася Еллі.

— Може, повернемося в Антуріалл? Що нам там робити, якщо всі звідти йдуть? — запропонувала ельфійка.

Гоша кивнув:

— Правильно. Кам'яних драконів не вбити жодною зброєю. У них кремнієві тіла, які в молодості ще дозволяють їм рухатися, але у старшому віці вони просто перетворюються на камінь.

Звучить логічно...

Та раптом в голові моїй майнула згадка. Я ж уже зустрічав кам'яного дракона, точніше, дракониху, і вона просила мене, якщо зустріну її двох синів, передати, як сумує їхня мати... Чи не ті це дракони?

Я розповів товаришам про дракониху і додав:

— Я мушу перевірити. Велика ймовірність, що кам’яні дракони саме її діти.

— І що, — перепитав Гоша, — ти збираєшся, ризикуючи життям, знайти драконів, щоб передати їм привіт від матері?

— Так.

— Ну, тоді ми з тобою, правда, Еллі?

— Усе життя мріяла побачити драконів, нехай навіть і кам'яних. Звісно, Гошо, хіба можна залишити цього нестерпного ельфа без нагляду? Він же пропаде без нас!

Це я нестерпний?

І ми продовжили шлях проти течії натовпу. Так ми дісталися самої прірви. Уламки мосту валялися глибоко внизу, і біженцям доводилося долати небезпечний спуск, а потім не менш небезпечний підйом. Природно, що цією дорогою не могли пройти діти та люди похилого віку. У нас не було спорядження для скелелазіння, але нам з радістю його продала пара ельфів, яка вже перебралася прірву, адже їм воно вже не знадобиться.

Спуск забрав у нас чимало сил. Тим паче, що час від часу скелі починали тремтіти, а то й колихатися, і доводилося завмирати, втискаючись у холодний камінь та молячись, щоб не зірватися. На наших очах кілька біженців не втрималися і рухнули в прірву. Набридливо лізла у голову думка: чи варта такого ризику сумнівна затія? Мало того, що сам ризикую, так ще й товаришів тягну у невідомість.

Але не повертатися ж назад? І ми продовжували спуск.

Нарешті ми спустилися на дно прірви, де зробили вимушену зупинку на відпочинок, бо далі на нас чекав ще складніший підйом. Усі зустрічні на нас дивилися, наче на божевільних. Рватися туди, звідки всі прагнуть утекти, це якось... дивно. Але ми таки дісталися протилежного боку провалля. Навіть досягнення «Скелела»з прокачав я аж до п'ятого рангу.

Щойно ми вибралися, нашому погляду постало мальовниче плоскогір'я, обрамлене скелями. Знову струснуло, і ми ледь не звалилися назад в прірву. Треба хоча б подалі відійти від краю. І ми спрямували стопи до найближчого селища. Дійсно, землю ґрунтовно трусило, навіть йти було важко. На наших очах лавина каміння, що зірвалася зі скелі, покотилася в прірву, відламавши при цьому частину краю. Все сильнішала думка, що не варто було сюди пертися. Надто небезпечна місцевість.

Та що ж ці дракони не вгамуються? Треба якнайшвидше з ними зустрітися і поговорити, якщо, звісно, це взагалі можливо.

Але насамперед нам довелося зайти в селище, щоб поїсти та купити їжі в дорогу. Селище було наполовину порожнім, деякі мешканці якраз збирали пожитки й залишали із сумом обжиті місця.

Дехто все ж залишався. Ми зустріли діда, який ішов по воду до громадського колодязя. При черговому поштовху він упав, розбивши об камінь обличчя. Хоч він і бот, та йому боляче! Ми допомогли йому піднятися, набрали води і провели старого додому. На знак подяки він нагодував нас смаженою бараниною, ще й у дорогу дав м'яса та коржів. Ми залишили нещасному золоту монету, хоч він і не хотів брати.

Тепер можна було вирушати на пошуки драконів. Лазити по скелях під час землетрусу, що майже не припинявся, — той ще адреналін. Не буду затримуватися на описі дороги. Головне, що драконів ми таки знайшли. Вони виявилися навіть більшими за знайому мені дракониху. Літати вони вже не могли, але рухали своїми величезними тілами, розбурхуючи скелі й влаштовуючи все це неподобство. Нас ледь не причавили, поки помітили, що й не дивно. Помітити таких комашок було проблематично.

— Гей! Я з привітом від вашої матері! — кричав я, стоячи на камені й махаючи над головою руками, щоб привернути увагу.

Нарешті кам’яні велетні мене побачили, розвернулися, наблизили свої неймовірні голови.

— ТИ ХТО?!! — голос, у якому злилося ревіння урагану і бурхливого потоку води. — ЩО ТИ ЗНАЄШ ПРО НАШУ МАТІР?

— Я знаю дракониху в третьому світі, Сідра... Сірда... Вибачте, але драконячі імена так важко вимовляти...