Розділ 36. Поталанило.

На щастя, за нашими спинами опинилася не зграя вовків-переростків і не вчорашній монстр, що закрив пузом копанку. Озирнувшись, ми побачили загін вершників, що гарцювали на конях. Чоловік десять, усі у військових мундирах і озброєні рушницями — мабуть, та сама охорона копальні, про яку казав бургомістр.

Чолов’яги накивали п’ятами, але їх наздоганяти не стали. Головний під’їхав до нас і кивнув на золото, що лежало під ногами:

— Зберіть усе. Ми маємо доправити вас до пана бургомістра.

Ось і думай: краще це для нас чи ні? Чи вийдемо ми від пана бургомістра живими? Блиск золота багатьох звів із розуму і змусив забути про честь і совість. Але нікуди не дінешся. Проти десятка озброєних солдатів, та ще й на конях, ми й поготів не попремо. Довелося підкоритися.

Невдовзі ми стояли перед бургомістром у вже знайомому нам кабінеті.

— Поталанило, значить? — бургомістр стояв, заклавши руки за спину, та захоплено роздивлявся нашу здобич. — Неймовірно! Навіть не пам’ятаю такої знахідки! То що ж. Я свою обіцянку стримав, ділянку вам вдалу виділив, і охорона з’явилася вчасно, щоб урятувати ваші шкури.

Можна було здогадатися, що інтерактивна мапа показує, де проходять грози і де можна очікувати на золоті знахідки.

— І ми дуже вам дякуємо за це, — я нахилився і почав відкладати золоті стріли. Скільки ж йому дати, щоб відчепився?

Відібрав п’ять найдовших. Ні, десять. Простягнув із легким поклоном.

— Від щирого серця просимо прийняти в дарунок це... скромне підношення...

Стоїть. Мовчить. Дивиться. Значить, мало. Ще п’ять стріл додаю. Мовчить. Ще п’ять...

— О, достатньо! Це буде ваш внесок у розвиток нашого міста...

Ага, так я і повірив. Та нам яка різниця? Головне, щоб відпустив, тут золота ще вистачить й вистачить.

Бургомістр дивиться на нас замислено:

— Тільки от чутки вже пішли про вашу знахідку. Мої хлопці встигли вас, буквально, в останню мить вихопити з рук розбійницької зграї. Але якщо ви переступите поріг мого дому, я вже не зможу вам гарантувати захист.

Розбійницьку зграю браві воїни навіть не спробували схопити. І до чого ж він хилить, га?

— До банку вам не дістатися.

А як же запевнення в тому, що в місті безпечно?

— Якщо ви вирішите піти з цими зливками, то щойно ви спробуєте обміняти хоча б один на монети, як за вами буде влаштоване справжнє полювання. Єдине, чим я можу вам допомогти — це обміняти золоті стріли на монети. Але в мене немає стільки золота.

Чи можна вірити?

— Я можу заплатити вам за курсом: за десять тройських унцій по чотири золотих. Отриманого досвіду вам вистачить, щоб піти на новий рівень просто з цього будинку.

А в обмінниках, як казав шинкар, дають шість. Але хіба є в нас вибір? Добре, якщо хоч на таких умовах ми зможемо піти. Ми перезирнулися, Еллі-Тереза кивнула, Гоша знизав плечима, мовляв, виходу немає.

— Так, ми дуже вдячні вам за допомогу і з радістю обміняємо знахідку за вказаним курсом.

В ту ж мить прибігли помічники, зважили наші стріли і видали нам мішок золотих. Вийшла тисяча вісімдесят монет, по триста шістдесят на брата. І це — цілий статок!

Ви пройшли квест «Копальня»!

Ви отримали досягнення «Золотошукач» восьмого рангу!

+ 15 до сили,

+ 5 до спритності,

+ 20 до витривалості,

+ 10 до репутації.

Ви отримуєте 1000 очок досвіду!

Ви маєте можливість перейти на наступний рівень. Перейти/Відкласти?

— Перейти!!!

Не знаю, куди ми потрапимо, але тут такий грабунок, що затримайся ми ще ненадовго — взагалі з порожніми руками залишимося. Диво ще, що бургомістр нас відпустив, усе ж не зовсім пропащий виявився. Щоправда, він на нас стільки заробив, і при цьому пальцем об палець не вдарив...

Та що вже там... Зірвали великий куш — можемо подорожувати далі!

*       *       *

На сорок четвертому рівні ми опинилися на тій самій копальні, тільки вже занедбаній. Золото закінчилося. Робити тут, на піщаних ґрунтах, було нічого. Та й не ті люди в цих місцях селилися, які звикли вирощувати картоплю чи розводити овечок, а ті, які шукали легкого заробітку. Тепер містечко Копальня являло собою сумне видовище. Будівлі руйнувалися. По пустельних вулицях вітер розносив сміття. Навіть будинок бургомістра був занедбаний і порожній. Побродивши вулицями, ми вирішили, що треба звідси вибиратися. Але, оскільки діло було під вечір, вирішили переночувати в будинку бургомістра. Тим паче, що минулої ночі, коли ми опинилися замкненими в копанці, вийти в реал нікому з нас не вдалося, а це означає, що наші справжні тіла залишилися без обіду. Ми дружно поклали персів відпочивати, а самі розбіглися по своїх тілах.

*       *       *

Так, тривале перебування в грі далося взнаки. Кінцівки затерпли, ледь вибрався із костюма. Довелося і щипати себе, і розтирати. Потім довго розминатися. Ні, довго не вийшло, шлунок нагадав про себе бурчанням.