Розділ 34. Сумнівна знахідка.

У господині, яка зрозуміла, що повернулися ми з порожніми руками, вигляд був дуже незадоволений.

— Не думала вже вас побачити! Де ж це вас носило? У сусідів, мабуть, ночували? Заставу не віддам!

— Та ні, що ви! На копальні затрималися, повертатися пізно вже було.

— То, може, вам житло і не потрібне? Будете на березі річки спати, — у голосі тітки чулося єхидство; напевно, вона в солодку казку не повірила.

— Потрібне-потрібне, — посилено закивала Еллі-Тереза. — Тільки ми вчора лише ось це і знайшли... — і вона простягнула жінці дві крупинки золота.

— Але це ж дуже мало! — обурилася тітка.

— Та скільки ми там учора попрацювали! Тим паче що втомлені, з дороги. Але ми на ділянці дві копанки знайшли, напевно, до кінця не розкопані. Тільки нам би лопати, парочку.

— За лопати — по унції золота на день!

— Одну!

— Добре, але за минулу ніч ви мені будете винні. Я ж кімнату не здавала, на вас чекала!

Можна подумати, тут черга стояла. Поки що не такий наплив.

— Заплатимо! І за сніданок заплатимо!

— Який сніданок?

— Який ви нам зараз дасте!

— Та ви мене зовсім розорити хочете! — обурилась тітка.

— Ми за все заплатимо! Але ми не можемо добути золота, щоб розплатитися, без лопат та їжі!

Господиня задумалася, явно в голові перебирала варіанти.

— Добре. Але залиште ще що-небудь у заставу.

Вона курси грабіжників не проходила?

— Гошо, твоя черга, — зблиснула очима Еллі.

Гоша, підібгавши губи, зняв із лівої руки щит і простягнув тітці:

— Ось, наполовину беззахисними залишаємося...

Але на тітку його слізливий тон не подіяв. Вона прикинула, що їй навіть вигідніше вийде, якщо ми не повернемося, непутящі такі. Зрештою ми отримали одну стареньку лопату, буханець сірого хліба й кілька помідорів. Ад’ю!

За деякий час ми знову були на своїй ділянці біля річки. І тут почали сперечатися:

— Давай маленьку копанку розкопувати, — запропонувала Еллі-Тереза.

— Бо копати зручніше? — скептично скривився Гоша. — Якщо й копати, то велику, там, напевно, щось було, отже, ще могло щось і залишитися.

— Коре, ти за кого?

— Я ні за кого. Але я за маленьку. Ти ж у ній учора відчула магічне тло?

— Так.

— Золото магією не фонить, — заперечив Гоша.

— Логічно. Але щось же фонить. Ось давайте й перевіримо.

Загалом, я копав, ельфійка просівала пісок, а наш вірний танк ніс варту.

— Еллі, ти так і не розповіла щодо своїх умінь. Щось же, крім того, щоб відчувати магію, ти можеш?

Дівчина скривилася:

— Хвалитися нічим. Я знаю заклинання для відлякування ворон і ще одне для приманювання щурів.

Я ледь не приснув зо сміху, але стримався — не хотілося дівчину образити. Зате Гоша не змовчав. Хоч і стояв неподалік, але нашу розмову чув:

— Ворон?! Ворон я і без заклинання відлякую! А навіщо тобі щурів приманювати?

— Ну... Я так очки досвіду набирала.

— Та це ж жахливо довго! За щура, напевно, більше очка не отримаєш?

— Ну... Якщо великий трапиться, то два. Але здебільшого по одному. А чого ти іржеш? Я ж дівчина. Не монстрів же мені сікти на локшину!

— Так, справді... Вибач. Просто смішно.

— А що ти вмієш, як цілитель? — перевів я розмову на іншу тему.

— А як цілитель я теж знаю два заклинання. Одне від проносу...

— Від проносу?! — знову розреготався Гоша. — Навіщо?

— Бачиш, коли в тебе немає грошей на п’ятизіркові готелі та ресторани, і харчуєшся ти в нетрях, то це стає дуже навіть важливою темою.

— А друге?

— Друге? А, це заклинання... що підвищує потенцію.

— О! — вигукнув Гоша. — А це круто! І знову не полінувався запитати: навіщо тобі?

— Декого не влаштовувало, що потенція вмикається тільки на двадцятому, та й горезвісні чотири одиниці — це не дуже файно, от і шукають лікарів, які можуть увімкнути її раніше або підвищити. Увімкнути я не можу, а от підвищити — так.

— І не треба було дуб розшукувати на сороковому! — сплеснув руками Гоша. — Так ти б могла озолотитися!

— Якби ж то. Моє заклинання піднімає потенцію тільки на одну одиницю, а потім відновлюється добу. Ледь вистачало на мізерне харчування та проживання в нічліжках.

А я ж думав, що ельфійка при грошах, просто береже для своїх потреб. Помилявся.

— А прокачати? — не вгамовувався Гоша. — Можеш на мені прокачувати!

— Гошо, тобі дуба мало? — зупинив я його. — От чесне слово, до того жилося легше.