Розділ 33. Тортила.

Темна тінь насунулась на яму, закриваючи від нас небо й місяць, змушуючи затремтіти всім тілом. Хоч і знаєш, що в крайньому разі відкинеш копита й воскреснеш на точці збереження, але якийсь первісний страх огортав свідомість та змушував тіло заціпеніти.

Матінко моя... Оце так...

Це ж що може бути таким величезним?

Гігантська потворна голова черепахи Тортили після візиту до стоматолога, де їй вставили додаткову щелепу з трьома рядами зубів. На наше щастя, голова була така велика, що в яму не пролізла. Монстр висунув фіолетовий язик і поводив ним туди-сюди, капаючи на нас липкою слиною, але нікого не дістав, бо Гоша впав поруч із нами на дно, втискаючись у куток і лаючись пошепки. Чудовисько засмучено зітхнуло, витягнуло морду й лягло на яму зверху, гучно сопучи та постогнуючи.

Гоша підвівся, стискаючи в руці меч:

— Дурна тварюка підставила нам своє пузо! Зараз спробую його розпороти!..

— Стій, дурню! — закричала Еллі-Тереза, хапаючи його за рукав. — Треба спочатку думати, а потім робити! Куди вивалиться все лайно, якщо тобі вдасться розпороти їй черево? І куди ми подінемось, коли яма буде наглухо  закрита трупом? Отож-бо й воно. А якщо не вдасться? Розізлившись, монстр вириє землю і вивудить дрібних кусючих комашок, тобто нас.

— Але є варіант, що просто піде, — спробував виправдатися Гоша.

— І невідомо, що тоді ми ще зустрінемо в цьому безглуздому лісі окрім добрих, чи то пак, недобрих, знайомців вовків. На вулиці вже ніч глуха. Усі хижі тварі вийшли на полювання. Не думаю, що дістанемося до селища живими. А так ця громадина надійно закрила нас від усіх інших монстрів, мріючих попити гарячої крові.

— І що ти пропонуєш?

— Залишити чергового про всяк випадок, іншим лягти й виспатися, раз уже повечеряти сьогодні не вдалося. Готель десять зірок! Що тобі не подобається? Абсолютна безпека!

— Не подобається, як ця тварюка сопе, — пробурчав Гоша.

— А це замість колискової на ніч. Звикай.

— А далі що?

— Можливо, вранці монстр і сам піде. А якщо не піде, тоді й думати будемо.

— Еллі має рацію, — погодився я. — Якщо доведеться воювати, то краще це робити при світлі дня і не такими втомленими, як зараз.

— Добре, вмовили. Лягайте, я вартуватиму.

Ми з ельфійкою підмостили під голови похідні сумки й уляглися поряд.

— Як романтично, — шепнула вона, пригортаючись до моєї спини.

Так, якби не Гоша з монстром, тут би мені й здатися. Але наші пильнують!

Я зробив вигляд, що заснув. Добре було б вийти з гри, пообідати, але в такій обстановці залишити перса не ризикну. Мало що може трапитись, у будь-який момент може знадобитися моя допомога.

— Ти вже спиш? — залоскотали вухо теплі губи. — Ти не спи, Коре. Тобто не йди у реал, а то страшно. Я теж залишуся, хоч і їсти хочеться. Гош, і ти, коли ляжеш, не здумай вийти з Віртоленду!

— А якщо мені треба?

— Тут зараз важливіше. Ти не можеш нас кинути. Раптом монстр передумає і почне нас виколупувати?

— Добре, добре. Нікуди я не піду. Спіть уже.

Зазвичай я, коли мій перс лягає спати, виходжу з гри. Але сьогодні й справді не варто. Я дозволив персонажу розслабитись і відпочивати, а моя свідомість перебирала події останніх днів.

Навіть не припускав подорожувати групою. Мої товариші – справжні товарищі... Справді, один я б не впорався, погано одному. Але все одно ми разом тільки на певний час, і не варто забувати про це. Навіть утрьох ми рухаємося повільно. Ні, зі звичайними гравцями не порівняти. Але я обмежений у часі, у мене два тижні на п'ятсот рівнів, а я ще тільки на сорок третьому. Навіть не віриться, що вдасться дістатися до п’ятисотого. Досить, не думати про можливу невдачу. Просто грати, просто насолоджуватися грою...

Здається, я навіть задрімав. Зовсім ненадовго, бо Гоша почав смикати мене за ногу:

— Гей, вставай! Твоя черга споглядати пузо невідомої тварюки. А я спати хочу.

— Ок, Гошо, відпочивай.

Я витягнув меч із піхов і присів біля стіни на колішках, щоб не заснути.

Дивне відчуття, наче ми тут поховані живцем. Або можна уявити, що ми в череві у цієї громадини, бо чути її дихання, сопіння, щось у животі бурчить, булькає.

Як же час згайнувати?

Можна було б вийти в чат або почитати про гру, але я намагаюся якомога менше світитися, адже мене шукають. Цікаво, де мене зараз шукають? Навряд чи під пузом у монстра. Ха! Це насмішило. Сподіваюся, що засікти мене зможуть тільки при несанкціонованому стрибку крізь рівні. А зараз, коли я йду грою звичайним для гравця шляхом, вирахувати мене неможливо.

Неможливо, я сказав!

Я порозкинув думками. Але про минуле міркувати не варто, воно вже минуло, а майбутнє ще не настало, і ніхто не скаже, що на нас чекає навіть цього ранку.

Поміркувати про реальність?

А я ж і в житті такий, одинак. Не те щоб я важко сходився з людьми. Навіть навпаки. У мене купа... знайомих, приятелів, завжди є з ким зустрітися, поговорити, відірватися або поїхати в подорож. Але чи є серед них хоч один, якого можна назвати другом? Навряд чи. І в цьому винні, швидше за все, не вони, а я. Я боюся серйозних стосунків. Вони накладають на тебе зобов'язання, яких я всіляко намагаюсь уникнути. Щоб мати друзів, потрібно й самому бути другом. А я так, приятель.