Розділ 32. Напад.

Чи то золотошукачі з нас нікудишні, чи то ділянку паршиву підсунув бургомістр, чи то копальні цій зробили гарну рекламу без жодних на те підстав, але за три з гаком години ми знайшли ще одну таку саму крупинку. І все. Як відрізало. Та нам навіть за ніч нічим буде заплатити! А  розгонялися на цілу гору золота... А вже сіріє.

Ентузіазм поступово зійшов нанівець, радість очікування луснула, мов мильна бульпашка, Еллі розчаровано швиргонула сито в пісок:

— Усе! Задовбало!

— Ти що це, дівчино? — награно звів брови докупи Гоша. — Праця золотошукачів цікава і високооплачувана!

— От у тебе варто було зацідити цією штуковиною, та розіб'ється ж об кам'яне чоло, а господиня ціни їй не складе...

— І правда, — підтримав я ельфійку. — Та що ж це таке? Жодної віддачі!

— Може, ну його? Підемо по-англійськи, не прощаючись? — запропонував з доброти душевної Гоша.

— Ага! — звилася Еллі. — Хитрий який! Сам нічого не втрачаєш, а я цій скнарі ноут залишила!

— Нащо залишала?

— Треба ж було якусь заставу дати. Що б ми тут робили? Крізь пальці пісок промивали?

— Заспокойся, Еллі, — погладив я дівчину по плечу. — Віддамо їй ті дві крупинки. Поки що. А завтра попросимо лопати й надолужимо згаяне. Просто ми з дороги, втомлені, може, ми того золота просто не бачимо впритул.

— Та вона нас на поріг не пустить з такою ось платою!

— Може, дичину яку їй принести замість золота? – запропонував Гоша. - Поки що, як аванс? Я збігаю в ліс, га? А ви попорпайтеся ще трохи. Однаково досі ніхто нами закусити не збирався, думаю, що чутки про монстрів сильно перебільшені.

— Добре, — погодилась Еллі-Тереза, — тільки краще попорпаємося в копанці, мені набридло вже на березі, всі ноги мокрі.

— Ось так полазиш по коліно у воді — і з радістю віддаси дві з половиною тисячі зелених за гумові чоботи, - пошуткував не дуже вдало я.

— Ага, якби ж вони були!

Ми перейшли до тієї копанки, що глибша, і якраз вчасно. До вечора звірина потягнулася до водопою, і проходила звірина стежка якраз повз нас.

— О, і йти нікуди не доведеться, здобич сама в руки біжить, — зрадів Гоша.

Ми залягли за камінням, щоб вибрати здобич.

Першими прибігла пара довгоногих зайців. Але моїм арбалетом зайців стріляти... Від них потім нічого не залишається.

— Почекай, — поклав долоню на арбалет Гоша. — Там щось велике наближається, не сполохни.

Складно було б сполохати стадо великих тварин, схожих на носорогів, тільки у справжній броні. Їх було багато. Штук тридцять самців, що надійно прикривали своїми боками слабших самок і дитинчат. Вони підійшли до водопою, пропускаючи до води самок і малюків, потім по черзі напилися самі, не ламаючи стрій. Міг би я, звісно, з арбалета вкласти бодай молодого носорога, але не думаю, що вони злякаються. Рвонуть на нас усім стадом, у землю втопчуть. Це не наша здобич. Броненосці-носороги пішли, пирхаючи, а ми продовжили очікувати більш зручну здобич.

Але більше ніхто не з'явився.

— Доведеться-таки в ліс іти, — почухав за вухом Гоша.

— Тільки гляди, ось таких до нас не виводь.

— Та це я вже зрозумів...

Гоша пішов на полювання, а ельфійка стрибнула в яму.

— Що там можна знайти в сутінках, Еллі?

— А ліхтарі нам навіщо? Ще краще: золото відбиватиметься, коли на нього потрапить промінь світла. Стрибай!

Яма була прямокутна і дуже нагадувала яму для труни. Але я стрибнув і пішов уздовж стін, освітлюючи їх ліхтарем. А що, як на жилу натрапимо? Еллі навіть нігтями пошкребла.

— Невже все вибрали?

— А ти мріяла, щоб нам залишили?

— Хоч крупинки мають знайтися, — нахилилася вона, вдивляючись під ноги, і раптом підвелася, задираючи голову вгору, звідки почувся незрозумілий шум. — Що там? Здається, Гоша когось із лісу веде. Давай вибиратися.

Але вибратися ми не встигли. Гоша з розгону заскочив до нас у яму, а навколо з’юрмилися величезні вовки з червоними очима, що палали у світлі ліхтарів. Вони гарчали й клацали зубами, зазираючи в яму, але дістати нас не могли.

— Гоше, ти довго вибирав? — із сарказмом запитала ельфійка.

— Ні, вони самі «вибралися».

— Коре, стріляй!

Я дістав арбалет, і болт, із мелодичним дзвоном, встромився в тіло одного з вовків. І це була не дуже хороша ідея. Поранений звір звалився нам на голови та   ледь і нас усіх не порішив у тісній ямі. Мечем не розмахнешся, Гоша спробував свої дістати, але леза встромилися прямо в землю, ледь не зачепивши при цьому мене з Еллі. Ельфійка зашипіла, він залишив мечі, і далі ми добивали вовка кинджалами. Поки його вклали, самі отримали рвані рани в різних частинах тіла. У мене була прокушена нога і не вистачало пари пальців. У Еллі по руці простяглися криваві смуги від кігтів. А у Гоші постраждала сідниця, вовк буквально вирвав шматок м'яса. Довелося використати дорогі лікувалки, а їх не так уже й багато. Від убитого моба нам залишилася шкура, набір зубів і кігтів та камінь «Вовча лють», що перетворює перса на короткий час на берсерка. Випробувати його ніхто не захотів — що, як почнеш агритися не на вовків, а на своїх же товаришів?