Розділ 30. Дорога на Клондайк.

Ми перезирнулися. Хто ж від порад відмовляється? Еллі залишили в корчмі — віз повен барильцями з вином, нема чого дівчині важке тягати. А самі узялися до роботи.

Після того, як занесли все в підвал, корчмар продовжив:

— Самі на копальню не рвіться, зверніть спершу до міста, що навколо розростається — Копальня, так воно й називається — до бургомістра. Він усі ниточки у своїх руках тримає, і за яку треба — смикає. У нього карти, у його розпорядженні ділянки для продажу та оренди...

— Ні до чого нам ця порада, люб’язний. Якби гроші були, ми, може, на ту копальню і дивитися б не захотіли. Підемо на дикі землі.

— І в такому разі вам слід до бургомістра зазирнути: поплакатися, побідкатися, попросити. Він скаже вам, де копати можна, і охорона вас не чіпатиме. А так озброєні стражники патрулюють дикі землі, щоб не велися там несанкціоновані роботи. Якщо заздалегідь із бургомістром не домовитися — заберуть і засадять у в'язницю, а все знайдене конфіскують! Звісно, не за гарні очі наш благодійник вас під захист візьме. Віддячите, коли повертатиметеся. Зазвичай третину віддають. Навіть якщо зовсім мало знайдете, не пошкодуйте три тройські унції золота...

— А це скільки?

— Приблизно сто грамів, — корчмареві, мабуть, не раз уже доводилося відповідати на це запитання.

— А якщо нічого не знайдемо?

— Тоді й попиту з вас ніякого. Але просто так вас не випустять — обшукають, а коли знайдуть щось, то і знайденого позбудетеся, і шляху вам більше на копальні не буде.

— Добре, дякуємо, господарю.

— Знайдене можна буде в місті здати. За десять тройських унцій дають шість золотих монет. А можна до мене принести, я сім монет дам.

*       *       *

Минула ще десь година, і ми вже входили в містечко з невигадливою назвою Копальня. Було видно, що побудоване воно нашвидкуруч: усі будинки нові, здебільшого дерев'яні, часто навіть із необтесаного дерева. Двоповерховими були тільки лазні, банк і сам будинок бургомістра. Решта взагалі скромні, але з великою кількістю різноманітних прибудов: дерев'яних, глиняних, фанерних на одне, два чи кілька місць. Ні садів, ні городів. Це як у приморських селищах, де набудували кімнаток, у яких тільки ліжка й вміщуються, і думають, де б ще щось примостити, бо це тут — єдиний вид заробітку. Можна, звісно, і цілий будиночок зняти, а можна -топчан під навісом.

Бургомістром виявився світлий ельф у дорогому камзолі із золотими ґудзиками. Звісно, на золоті їсть, на золоті спить. Непогано влаштувався. Зустрів він нас із радістю, у кабінет провів, інтерактивну карту на всю стіну розгорнув, почав показувати.

— Ось місто, ось річка, тут найкращі ділянки, охорона чудова — навчені війська, тож можна не боятися ні грабіжників, ні монстрів, яких у лісах повно. Не гріх і викупити таку всього за три тисячі золотих монет. Копальня щойно відкрилася — якраз слушний момент, щоб стати багатіями! Це, повірте мені, справжній Клондайк!

Роль перемовника за замовчуванням взяла на себе Еллі-Тереза:

— Шановний, ми б раді, та не потягнемо.

— Та невже? Але тоді є варіант узяти в оренду. Вийде дорожче. Два золотих на день. Але якщо на рік брати, то буде знижка — всього за сімсот.

— Ні, — пригнічено хитає головою ельфійка. — Не потягнемо.

— То оплатіть для початку місяць...

Еллі хитає головою.

— Тиждень!

Хитає головою.

— День!

— Не потягнемо. Шановний, ми тому і прибули на копальню, що грошей у нас по нулях. Але ми були б дуже вдячні, якби ви дозволили нам спробувати щастя хоча б де-небудь віддалік... — і віями так жалібно хлоп-хлоп.

— Шкода мені вас, — бургомістр кладе долоні на плечі Еллі. — Хороші ви ельфи. І люди, — кидає короткий погляд на Гошу. — Але на незареєстрованих ділянках копати суворо заборонено. Війська регулярно роблять об'їзди і забирають усіх порушників. Ох, що ж робити?! Не належить, звісно, але хочу вам допомогти. Дивіться на карту. Ось тут закінчуються ділянки. Скажіть, де ви будете копати, і я перенесу заради вас маршрут об'їзду, аби вас не чіпали.

Ми товпимося біля карти, а ділянка, яку ми розглядаємо, ніби наближається, вкриваючись подробицями.

— Ось тут, дивіться, — тицяю пальцем у порожнечу. — Біля закруту річки, тут ще якісь скельні утворення.

— Здається симпатичним, — знизує плечима ельфійка і повертається до бургомістра. — Можна ми тут влаштуємося?

Бургомістр згідно киває:

— Тільки не забудьте, хто вам посприяв, коли намиєте золота.

Тонкий натяк на товсті обставини.

— Не забудемо, шановний! — картинно прикладає руку до грудей Еллі-Тереза. — Ви нас просто врятували, дякуємо!

Бургомістр, щедро роздаючи усмішки, простягнув нам невелику карту, на якій виділена нам ділянка біля річки була позначена червоним пунктиром, і ми, попрощавшись, продовжили подорож.

Чим далі від центру, тим будиночки з прибудовами ставали все більш невибагливими, біднішими. Нам довелося йти на самий край поселення, щоб ближче було до місця, зазначеного для нас на карті. Постукали у ворота першого ліпшого дому, що мав більш-менш пристойний вигляд. Вийшла господиня, непись, витираючи фартухом руки: