Розділ 29. Новий поворот.

Ніколи не знаєш, що чекає на тебе на новому рівні Віртоленду. Ми розчинилися на сорок другому і виникли на сорок третьому з арбалетом, мечами та ножами напоготові, але опинилися в тихому лісі на березі мальовничого озера. Вузький підхід до нього майже заріс очеретом, вільним залишалося не більше метра, і берег навскіс ішов під зеленувату, вкриту ряскою воду. Ми покрутили головами, роззирнулися довкола, прицілюючись у кущі, і... опустили зброю.

— Невже ми потрапили в райське місце, де ніхто не хоче нас убити чи зжерти? — із сарказмом промовила Еллі-Тереза.

— Будемо сподіватися, що так, — кивнув у відповідь Гоша. — Думаю, вчорашнім днем ми заслужили трохи свята.

— Свято буде, коли грошей заробимо, — ельфійка штовхнула носком камінець, і той шумно плюснув у воду.

Дивно, але навіть ніякий монстр не виліз на галас.

— Пішли шукати місто, — скомандувала дівчина, — а то вже час обіду, а ми без копійки в кишені. Забарилися на ярмарку.

— Почекай, тут очки характеристик прийшли при переході на новий рівень, треба розподілити.

Усі п'ять очок я вклав у силу, а то вона в мене на останньому місці опинилася.

І ми покрокували геть від озера. За замовчуванням місто мало бути десь неподалік.

Ліс був світлим і яскравим, сонячні промені пробивалися крізь мереживо листя, розфарбовуючи світ барвами світла й тіні. Навіть слабкий вітерець не ворушив крони дерев. Яскраві метелики миготіли то там, то тут. Квіткові галявини сріблилися, тішачи око. Ідилія — та й годі. Навіть не віриться, що так буває. Жодних монстрів, жодних орків чи гномів.

Вийшовши на тракт, ми й зовсім розслабилися. Вдалині, за молодим березовим гаєм, уже виднілося місто. Антуріалл... як він там сьогодні називається? Еллі-Тереза почала збирати квіти при дорозі й плести вінок, потім, хихикаючи, наділа його мені на голову.

— Чому мені?

— А кому? Гоші на шолом? Не підійде!

Я стягнув із голови вінок, з якого на всі боки стирчали трави й суцвіття, і почав наздоганяти ельфійку, щоб повернути їй прикрасу. Вона реготала й тікала, поки ми не звалилися в придорожній рів.

— Діти!.. — похитав головою Гоша.

Раптом кущі навпроти заворушилися, зашелестіли. Я спробував вихопити закріплений на спині арбалет, але, лежачи на ньому, це зробити було непросто. Гоша встиг наполовину витягнути з піхов меч, але тут із-за кущів показалася фізіономія ельфа — темного, але якогось невисокого й надто вже худорлявого, до того ж коротко підстриженого. Він підняв руки вгору у вічному жесті:

— Не стріляйте!

— Та ми й не збиралися, поки ти з кущів не поліз, мов ведмідь. Чого ховаєшся? — Гоша з клацанням засунув меч назад у піхви.

— Перевіряв вас на лояльність.

— Чого?! Навіщо нас перевіряти?

— А чого ж ви так сміливо прете трактом до міста?

— І що з того?

— Антуріалл-орк зараз належить оркам, там їхній головний штаб і збираються війська для вирішальної битви. Якщо ви так спокійно йдете у вороже місто, то ви або служите їм, або... просто дурники.

— Перевірив?

— Перевірив. Підтвердився другий варіант.

— А ось ображати нас не раджу, — вибралася на тракт Еллі-Тереза, насупивши брови. — Просто ми тільки вийшли на сорок третій і ще не знаємо, як тут склалися обставини.

— Угу, — хитро усміхнувся незнайомець.

Звісно, він же бачив, як ми з ельфійкою один за одним із вінком ганялися, а потім і зовсім звалилися. Але принаймні не вважає нас ворогами. Я теж вибрався з трави й став біля Еллі, розглядаючи ельфа:

— Може, відрекомендуєшся?

— Рукандель із клану Лілових Вишень. Особистий шпигун його королівської величності Дерандіеля Спритного. Можу замовити слівце, щоб вас прийняли до війська, яке готується до облоги Антуріалл-орка.

— Ееем... Ми, бачите, мандрівники, пілігрими. І не плануємо вступати в міжрасові війни, — вирішила відповісти за всіх Еллі.

— То ви з цих, золотошукачів, — із презирством, наче виплюнув, мовив ельф. — Коли одні проливатимуть свою кров і віддаватимуть життя за праву справу, інші ганебно колупаються в піску в пошуках золотої крупи! Тьху!

— Так, ми саме такі, — підтвердила з готовністю Еллі-Тереза. — Ти нам просто дорогу підкажи, Руканделю, щоб ми не припхалися прямо до орків на банкет з нагоди майбутньої битви.

— Нічого... Нічого, — гірко похитав головою шпигун, — прийде час, і кожному доведеться взяти зброю і стати на бік справедливості. Війна тільки починається, але коли вона охопить увесь Віртоленд...

— То куди нам іти?

— Он туди, — підібгавши губи, тицьнув пальцем Рукандель. — Минете гай і потрапите на ґрунтову дорогу, йдіть у бік, де сходить сонце, і вийдете до копальні. Допомагаю вам тільки тому, що двоє з вас належать до моєї благородної раси, і сподіваюся, що ви одумаєтеся...

— І довго нам доведеться крокувати? — перебила його ельфійка.

— Години три.