Розділ 27. Миска з пиріжками.

— Вогонь! — загорлала Еллі, і я підняв арбалет.

Хоч раз усе було за планом!

Не встиг я вистрілити, як темна маса на постаменті заворушилася й почала підніматися на довгих тонких ногах, яких було, мабуть, зо два десятки, не менше.

Немов миска з пиріжками на ніжках. Виокремилася нарешті й пласка морда з широкою пащею, позіхнула, блиснувши двома рядами акулячих зубів, та потягнулася, розминаючи затерплі кінцівки. Ми спостерігали за нею, заціпенівши від подиву. Та що ж це таке, щоб його!..

Миска з пиріжками розтягнулася в різні боки, не помічаючи нас, і втупилася собі під ноги. Мені здалося, чи в порівняно маленьких очах мигнула ніжність? Щось під ногами у невідомого монстра заворушилося. Ми теж опустили очі й розгледіли, що те, що ми вважали постаментом, насправді виявилося гніздом! А в ньому було видно з дюжину круглих чорних куль завбільшки мені по пояс, коли не більші.

То це мати, квочка, що висиджує своїх «курчат»! І які ж у неї «курчата»? Такі ж потворні, як і вона?

Виявилося, що ні. Одна з куль заворушилася й почала розгортатися, перетворюючись... так, так, на величезну чорну пантеру, велику та голодну. Голодну тому, що вона почала озиратися на всі боки, висунувши язика з довгої пащі й, вочевидь, вирішуючи, чим же тепер їй доведеться харчуватися. Оскільки завбачливі упирі вже накивали п'ятами, тобто крилами, то залишалися тільки ми. І тварюка нас учула. Вона повернула голову в наш бік, ніс її підозріло зморщився, вуса засіпалися. Пантера вибралася на край гнізда й зіщулилася, готуючись до стрибка.

— Та стріляй уже! — закричала ельфійка, і я випустив болт, тільки вже не в гігантську матусю, а в її дитятко – в пантеру.

Болт дістав кішку в стрибку, вдало влучивши прямо в серце; вона рухнула й покотилася сторчголов прямо до наших ніг. Думаю, їй вистачило, але Гоша на всяк випадок ще зніс її потворну голову.

А «квочка» обурилася й розлютилася. Як так, хтось убив її «курчатко»! Вона роззявила свою широку потворну пащу й видала чи то рик, чи то стогін. Ні, швидше сигнал до бою, бо вона заворушила довгими тонкими ногами, вочевидь збираючись розібратися з нехорошими відвідувачами. Я випустив другий болт, і він зник у її неосяжному тілі без сліду. Сподіваюся, свою місію він усе ж виконав і ослабив тварюку.

Еллі та Гоша почали жбурляти гранати: одні влучали в чудовисько, інші падали в гніздо. Чорні кулі почали розгортатися, але, мабуть, оскільки вони ще не дозріли, щоб «вилуплюватися», то просто вмирали, не намагаючись чинити опір. «Квочка», тіло якої вже зяяло вирваними шматками, зметикувала, що всі неприємності через тих трьох черв'яків, які невідомо що роблять у її лігві, і їх, тобто нас, треба позбутися. Із загробним ричанням, розгойдуючись на ногах, вона рушила в наш бік. Я випустив третій болт, який зніс монстру частину макітри. Ох, швидше б перезаряджався арбалет, а то до останнього пострілу ще й зжерти тебе встигнуть. Друзі жбурнули останні гранати, на час затримавши чудовисько й підпсувавши йому здоров'я. Все. Важка артилерія у них закінчилася.

Я випустив останній болт, що влучив монстру прямо в роззявлену пащу. Але й це його не добило! Чи мізки для нього — не життєво необхідний орган?

Я побачив, що мої товариші збираються атакувати «квочку».

— Стійте! — загорлав я, адже мав ще кілька гранат у запасі.

Але хто мене слухав? Гоша кинув Еллі-Терезі один із парних мечів, і вони стали оббігати монстра, підрізаючи йому ноги. Взагалі-то розумно, але тепер я не можу кинути в нього гранати, щоб не покалічити своїх.

Акція спрацювала: тварюка гепнулася на кам'яну підлогу печери, ми ковзнули в коридор, куди вона не могла дотягнутися за нами, і вже звідти я почав кидати решту гранат. Кілька коротких вибухів — і розкидані навсебіч частини «квочки» почали танути.

Я зрозумів, що ми перемогли! Бій закінчено.

А ми ж, практично, залишилися беззбройними. Що таке мечі та кинджали проти такої маси? Оце життєва сила! Бос! Напевно, з нього мало випасти щось цінне!

Ми з надією чекали на випадіння реїру.

Плюх!

З такого об'ємного монстра — і ось такий крихітний камінець? І що ж воно таке? Я підняв очікуваний реїр:

«Камінь призову. Ви можете за потреби прикликати в бою пета-помічника.

Клас: дуже рідкісний».

І все. Ні золота, ні характеристик. Я задумливо почухав потилицю.

— І навіщо це потрібно? Ні в кого з нас пета немає.

— Значить, продамо.

— І кому це може знадобитися? Пети зазвичай ідуть за господарем, навіщо їх прикликати? Дурна якась знахідка. Я очікував чогось більш вагомого.

— Кидай мені, потім розберемося, — підставила Еллі сумку.

Але камінець від моєї руки відлипати не захотів: катався по долоні, переповзав на її тильний бік, але відриватися — ні-ні. Що за чортівня? Зате коли я спробував сунути його в кишеню жилета, він легко зісковзнув. Причому витягнути його звідти ніхто не міг.

— Він вибрав тебе! — розсміялася ельфійка. — Напевно, ти йому сподобався! Тепер у тебе буде свій особистий пет — ось ця громадина!