Розділ 26. Упирі.

Свист та цокотіння вдарили по вухах, збиваючи з пантелику, а щось велике вдарило мене в спину, поваливши на кам'яну підлогу печери. Я відштовхнувся руками, вдаряючись спиною та тим, що на ній повисло, об стіну, й краєм ока помітив, що на ельфійку напала така ж крилата тварюка. Але Гоша встиг розвернутися й ударом меча розділив моба вздовж на дві частини. Вони падали на підлогу, і я нарешті здогадався, що це гігантські летючі миші завбільшки з бульдогів, не менші. На мить у просторі застигло лезо меча, і в два боки від нього повільно падали половинки мишей, кожна з одним крилом. З одним крилом не політаєш — подумалося мені, але тут я відчув, як тварюка за моєю спиною ворушиться, намагається вибратися, дряпаючи мене своїми гострими кігтиками. Я приклав її спиною об стіну ще і ще раз, поки вона не звалилася, закривавлена, з розтрощеною вухатою головою.

— У-у-у, тварюки!

— Упирі, — пояснив Гоша. — Звичайні упирі. Причому істоти майже порожні щодо фарму. Ні шкури не випало, ні пазурів із зубами, ось тільки це... — Він підняв сірий камінь.

Оповіщення просвітило:

«Агр. Підвищує агресивність на 3 одиниці.

Клас: частий.

— І нащо нам це треба? Ми в берсерки не наймалися, — знизав я плечима.

— Ну, нам не знадобиться, здамо перекупникам. Але якось передбачалося, що в дальніх печерах має бути щось унікальне... — сумно зітхнув Гоша.

— І хто тобі таке обіцяв? Голем просто сказав, що в дальні зазвичай не ходять, бо там небезпечні монстри. Монстри були? Були. Ті ще кицюні. В принципі, у них шкури досить дорогі, та й камені перекупники забрали, хоч і не так дорого, як хотілося б. Може, й не ходять сюди гравці, бо ризик великий, а особливого навару немає, — Еллі-Тереза піднялася, вчепившись у протягнуту руку Гоші. — Та й не вечір ще.

— Добре, пішли далі, — кивнув я. — Однаково нас до закінчення квесту не випустять. Дивимося по стінах, оглядаємо уважно стелю. Думаю, що упирів таких тут ще чимало знайдеться.

Ми рушили далі таким же ланцюжком. Попри те, що ми вже знали, як виглядає небезпека, виявити летючих мишей не вдавалося: вони так вміло маскувалися, влипаючи в скелю й розпластуючи шкірясті крила, що буквально зливалися з оточенням. Виявляли себе моби тільки після того, як ми проходили далі. Тоді вони з характерним свистом кидалися ззаду, норовлячи впитися в шию. Добре, що ми вчорашній заробіток витратили переважно на броню. Мене чудово захищав жилет зі стоячим комірцем — уже, правда, неабияк пошарпаний, але досі з'їдався захист, а мої ЖС, життєві сили, залишалися цілими. Гошину богатирську шию прикривали від гострих зубів гнучкі пластини, що спускалися зі шолома. А ельфійка, як відчувала, що чекає — купила нашийник.

Коротше, набили ми упирів по дорозі кучу кучезну, намозолили вони вже очі, чесне слово. А коли все одноманітно, то уважність притупляється. Ми вже традиційно очікували нападу ззаду і ледь не проґавили небезпеку спереду. Тільки несинхронний шум крил сотень крилатих тварюк допоміг вчасно зорієнтуватися. Довелося буквально втиснутися в стіни, виставивши вперед мечі, щоб не бути знесеними величезною зграєю упирів, що ринула коридором у бік виходу. На щастя, нами вони навіть не зацікавилися, наче їх щось налякало. І що ж могло налякати зграю упирів? Кілька тушок потрапили на виставлені нами мечі й, розрубані на частини, звалилися нам під ноги. Окремі екземпляри, що відстали, наздоганяли зграю. І на нас їм було наплювати. Тому і ми не поспішали відлипати від стін.

— Що їх налякало? — подала голос Еллі-Тереза.

— Щось, із чим, схоже, нам і доведеться зіткнутися, — відповів з іншого боку коридору Гоша. — І мені це «щось» уже заздалегідь не подобається.

Тут на одного з упирів, що відстав від зграї і відчайдушно махав крилами, стрибнула чорна тінь. Та це ж уже знайома нам пантера! Звірюка вхопила мишу за тулуб і поскакала далі коридором, тримаючи здобич у зубах.

— Це всього лише кішки! — вигукнула ельфійка.

Я кивнув:

— Цілком логічно. Мишки та кішки — вічне протистояння.

— Ха! Якщо гном зі світлими ще там, то буде їм приємний «сюрпрайз»! — зареготала Еллі.

— А ми їм і обіцяли відіслати пару кішечок як компенсацію. Так, що там? Можна рухатися далі? — Гоша спробував визирнути.

А коридор за пару метрів від нас закінчувався. Далі темніла печера, де, видно, і тусувалися крилаті упирі, поки їх не налякала пантера. До краю ми підбиралися навшпиньках, повзучи понад стіночкою й очікуючи побачити що завгодно. Фабрику з виробництва упирів. Лігво чорних пантер. Ще якусь бяку.

Виявилася «ще якась бяка». Печера виглядала просто величезною, з високим склепінням, що губилося в темряві. Там, мабуть, і жили летючі миші — вони ж люблять висіти вниз головою, чіпляючись гострими кігтиками за камінь? Наскільки я знаю біологію. Але зараз печера була порожня, зловісна тиша повисла в повітрі й здавалася матеріальною. У центрі було якесь підвищення округлої форми, діаметром на око метрів двадцять. Його накривало... дещо. Камінь — не камінь, хоча й схоже, але воно дихало, рівномірно піднімаючись та опускаючись. Щось аж надто об'ємне, похмуре, не видно в нього ні очей, ні кінцівок.

Дещо дуже дивне.

— Це... хто? — пошепки поцікавилася Еллі.