Розділ 25. Дежавю.

Дежавю. Вчорашня група з двох світлих ельфів та гнома знову була тут. Настирні. Щоправда, цього разу один зі світлих шугав пантер якимись заклинаннями, а другий обстрілював вогняними стрілами, але хлопці знову щось не розрахували. Котики вили, кружляючи навколо, але особливої шкоди не отримували, тільки більше злилися, дряпаючи пазурами землю. Боюся, щойно бойові запаси вичерпаються, звірі накинуться на мисливців, немов голодні коти на мишей.

— Стріляй, Коре! — крикнула мені Еллі-Тереза, коли ми наблизилися.

— А не порахують вони, що ми заграбастали їхню здобич? — кивнув я в бік гнома та ельфів.

— Та де там! У одного стріли вже ледь димлять, а заклинання другого, здається, тільки бліх агрять! Та й гном поранений...

Я прицілився і випустив болт. Хижак завив.

Другий болт. Ще один хижак заскавулів, підтискаючи лапу. А перший уже біг на нас. Хтось із наших швиргонув гранату, не дозволивши йому наблизитися. Але вже й другий, попри кульгавість, був майже поруч.

Кидати арбалет?

Ні, пораненого взяли на себе Еллі з Гошею. А я прицілився і вистрілив у третю пантеру, яка й так уже зрозуміла, де справжні вороги. Четвертий болт так і залишився в сагайдаку — занадто вже довгий в арбалета кулдаун, п'ятнадцять секунд; не встиг навіть чотири болти вистрілити до переходу в ближній бій.

Третя пантера, поранена в плече, кинулася прямо до мене. Вже не до гранат — я відкинув арбалет і вихопив меч, ударив її, вцілив у лапу, але й вона мене підчепила своїми загнутими пазурами, схожими на турецькі ятагани. Дякую жилету, виправдав вкладені в нього кошти, щоправда, з нього злетіло п'ятдесят одиниць захисту, зате я залишився цілий і неушкоджений. Я обхопив руків'я обома руками, боячись, що звір виб'є меч і залишить мене беззбройним, і почав розмахувати ним перед собою, не дозволяючи тварюці знову стрибнути. Вона заричала й відсахнулася, спритно уникаючи удару. Але я все-таки підловив її і завдав ще одної рани в районі плеча.

Очі мої полізли на лоба, коли пантера піднялася на задні лапи, розмахуючи передніми, і її пузо почало розкриватися. Ні, не я підрізав моба мечем. Шерсть розходилася, немов виймали нитку по шву, оголюючи криваво-чорне нутро, з якого раптом вивалився такий собі хутряний колобок розміром із добрий м'яч для фітнесу й покотився у мій бік. Хутро на колобку було густе й щільне, наче на плюшевій іграшці, з чорно-білими розводами. Я закляк, немов заворожений.

— Біжи!!! — крик Еллі вивів мене зі ступору.

Ось хороша в мені якість, ціную я її: коли мені кричать «Біжи!», я не починаю з'ясовувати — куди, навіщо й чому. Я просто біжу, біжу стрімголов, перестрибуючи через повалені нещодавньою бурею стовбури дерев, не звертаючи уваги на гілки, що дряпають обличчя, не замислюючись і не міркуючи. А потім ще й лечу, відкинутий вибуховою хвилею. І падаю в кущі, добре хоч не колючої ожини, а всього лише в зарості глоду.

І що це було?

Хутряна куля, що здавалася такою симпатичною, за задумом мала вибухнути й забрати життя ворога, тобто моє, коли пантера знесилилася від поранень. І тільки крик Еллі та моя швидка реакція допомогли мені залишитися живим і цілим! Та я везунчик!

Так, а де ж мої товариші? Я висунувся з кущів і ніс до носа зіткнувся з Еллі-Терезою, яка мене вже розшукувала.

— Живий?!

— Аякже! Дякую тобі, вчасно попередила, а то я так би й витріщався на хутряну кулю, як на новорічну іграшку. Ти вже десь таке зустрічала?

— Чула тільки. Здорово рвонуло, справжня бомба! А ми з Гошею якраз третю кицю вклали.

Гоша збирав лут, що випав із пантер. На жаль, із тієї, яку на шматки розірвало, нічого й не випало. Голяк.

— Усе, можемо йти, — піднявся наш танк. — Радий, що не доведеться збирати твої шматочки по лісу...

— Не довелося б. Бач, від звірюки нічого не залишилося.

— Та це я так, образно. Пішли, глянемо, що там для нас приготували дальні печери.

Ми з ельфійкою гуськом рушили за Гошею, який погравав мечами. Але біля самого входу нас зупинив вигук.

— То так, значить? — виявилося, це гном, не дуже він й постраждав. — Ми, значить, монстрів старанно винищували, а тут ви з'явилися і — бах! — герої! Лут забрали, в печери намилилися!

Ну от. І це замість подяки за порятунок. Я досадливо переглянувся з Еллі, ніби кажучи: «Я так і знав».

Світлі ельфи тяглися за гномом, виразом фізіономій підтримуючи його промову. Навіть не знаю, що й сказати. Якщо хлопці самі не розуміють, що ледь не відправилися в черговий респ, то їм і не поясниш. Але Гоша мовчати не став.

— Здобич наша! — гаркнув своїм басом. — А печери перед вами, хто вас не пускає? Думаю, там усім знайдеться чим зайнятися.

Повернувся і зайшов у печеру, ми з Еллі рушили за ним. Гном з ельфами потягнулися слідом, але немов уперлися в невидиму стіну.

— Гей! Що ви зробили? — закричав знову гном. — Не маєте права нас не пускати! Зніміть перепону, сволота!

Я був до виходу найближче, простягнув руку і теж уперся в невидиму стіну. Ось так. Їх не впускають, бо не вони вбили вартових. А нас не випускають — нікуди нам тепер із цього данжу не подітися до закінчення квесту. Чесно кажучи, я б зараз із радістю помінявся місцями з тими, хто залишився зовні. Хто знає, що чекає на нас тут? У будь-якому разі, нічого доброго, це точно.