Розділ 23. Сорок другий.

На сорок другому на нас чекали. Не саме на нас, а просто на новоприбулих — розгублених і не здатних захиститися. Але не на тих напали. Наша група виявилася досить ефективною. Або, можливо, убивцям, що чатували на нас, просто набридло чекати, і вони розслабилися?

Два орки та гном-танк.

Болт, випущений з арбалета, перетворив на місиво орка, який щойно піднімав свій самостріл.

Ніж, кинутий Еллі, влучив у груди другого, що замахувався важким дворучним мечем.

А гном таки встиг махонути сокирою по ногах Гоші, але той вчасно підстрибнув і зніс нападнику голову.

Трупи танули, наче морозиво на сонці, залишивши нам похідні сумки та зброю нападників. Коли виходите на полювання, будьте готові до того, що можете помінятися з дичиною місцями.

І не шкода ні крапельки. Воюйте із монстрами, хіба мало їх тут? Нащо нападати на таких же гравців, як і ви?

— Ненавиджу таких, — збираючи та перетрушуючи сумки, мовила Еллі. — Візьми собі, — простягнула мені одну, — а то твоя, дірява, нікуди вже не годиться. Самостріл тобі, Гошо, я такий не потягну. От ножі — для мене. Решту діліть як хочете.

Решта — це дворучний меч орка та сокира з вузьким, але міцним щитом гнома. Сокиру та щит забрав Гоша.

— Покористуюсь поки що, — сказав він. — І сокира якось не по руці, і щит не дуже подобається. Буде можливість — продам, а собі що-небудь краще підберу.

Трофейний дворучний меч дістався мені, але я не надто люблю таку важку зброю. Та й друга рука має бути, вважаю, вільною. Зброя серйозна, але не надто зручна.

А от грошей виявилося зовсім мало. На трьох — два срібняки та жменя мідяків. Тому хлопці й зайнялися розбоєм, хоча хіба це їх виправдовує? Підло ось так підстерігати гравців, які матеріалізуються на новому рівні. У мене, коли орки потрусили, ні шеляга не було, але я в розбійники не подався. Тож, хоч у реалі, хоч у грі, а принципи рулять.

Монети загребла цупкими рученятами Еллі-Тереза, щоправда, пояснила:

— Це нам на обід. А тепер ходімо в місто, скинемо непотрібне, прикупимо потрібне, розвідаємо, де й що.

Ну і по 100 одиниць досвіду в скарбничку. Тепер й мені збирати доведеться потроху, як і належить.

Місто за замовчуванням мало бути неподалік від місця переходу, якщо перехід не в самому місті, тільки от хто там зараз заправляє — хтозна. Дорогою нам траплялися групи як ельфів, так і орків, але нас ніхто не чіпав. Все-таки троє, та ще й обвішані зброєю. Коли нас наздогнав чоловік, що віз до міста повну підводу капусти, ми його розпитали культурно і з'ясували, що на території Антуріалла (вже без «-ель», бо засіли там хитрі гноми) наразі ніби оголошено перемир'я. Звісно, у зв'язку зі щорічним сезонним ярмарком, що розтягується зазвичай на пару місяців.

— Куди ж без цього, торгівлею і живемо, — закінчив дядько. — Сутички на території Антуріалла наразі заборонені, можна і на штраф чималий нарватися, і до темниці залетіти.

Просто чудово.

Разом із галасливою юрбою ми просочилися за ворота, втім, сплативши мито — шість грошів за трьох із загальної «казни». Неквапливо, розглядаючи місто, не вибиваючись із загальної течії, дісталися центральної площі, де й розкинувся ярмарок. Ми знайшли пристойну збройову крамницю, куди й здали трофеї, що залишилися після нападників. Замість важкого дворучного меча я підібрав легкий, ельфійський, схожий на той, що був у мене до цього; ефес, щоправда, не позолочений, зате трохи покращені характеристики. Він давав +5 одиниць до сили та спритності, і я навіть не збирався додавати до них нулик — нічим не видаватиму себе аж до фінального стрибка. Звичайний сталевий меч із шкодою 30% і точністю удару 50%. Ще й решту отримав: срібний та два гроші. Звісно, гроші в мене довго не тримаються: віддав у сусідній ювелірній лавці за браслет, що збільшує силу руки на 20% і прискорює відновлення життєвих сил на 25%. Браслет був шкіряний, але зміцнений мідними вставками.

Гоша продав і самостріл, і сокиру, і щит, вибравши собі шолом, рукавиці та лати з ельфійської сталі.

Еллі-Тереза здала зайві ножі, витративши виручені гроші на «хілки» для відновлення здоров'я.

З чистою совістю та порожніми кишенями (кажу про себе з Гошею, в ельфійки, напевно, є якісь запаси, якими вона не поспішає ділитися — на те вона й жінка) ми вирушили на пошуки місця, де можна недорого пообідати. Звісно, це мав бути вже не розкішний готель у центрі, а скромний заїжджий двір на околиці. Невдовзі знайшли щось підхоже під незрозумілою назвою «У Голема». Господарем виявився жовтошкірий невисокий чоловічок, схожий на китайця, який доводив, що веде свій рід ще від Того Самого Голема. Мене це, в принципі, не хвилювало. Я збирався лише пообідати тут, але Еллі наполягла, що треба зняти кімнату: їй було необхідне безпечне місце, щоб залишити ноут і записи до дисертації. На диво, дівчина виявилася не з сором'язливих і виторгувала нам за срібняк кімнату на трьох (але з трьома окремими топчанами), з обідом, вечерею та сніданком.

Звісно, з житлом в «Очах Дракона» навіть порівнювати не можна, але ми, люди, звиклі до різноманіття: день можна майже по-королівськи пожити, а інший — по-простому. В кімнату ми прийдемо тільки переночувати, а обід виявився досить ситним: юшка, перлова каша (велика порція) зі шматочками м'яса (переважно сало та жили) і навіть пиво (не першої свіжості). Все одно смаку не відчуваєш, а життєві сили піднялися до вісімдесяти п'яти. Жити можна.