Розділ 17. Незнайомець.

Спочатку я подумав, що хтось рухається мені навперейми, але звуки долинали з одного місця. Обережно пробрався я крізь кущі та визирнув.

Виявляється, сосна впала й придавила посередині тулуба воїна. Здається, людину. Рідко хто в грі, де можна стати ким завгодно, обирає персонажа-людину, але є фанати рідної раси, тому можна у Віртоленді зустріти і людей, і людські поселення, навіть міста. Але в обмеженій кількості. Хоча чому б і ні? Он біцепси які у чувака — у реалі довелося б із «качалки» не вилазити, а тут усе доступно. Напевно, сидить за компом задрот-ботанік, а у віртуалі — герой-велетень. І сили неміряно, та от якось невдало сосна впала, і не вдається йому вибратися. Гілки ламає, матюкається на чому світ стоїть, життєву силу витрачає намарно. Так, не пощастило хлопцю.

Кодекс честі не дозволить мені пройти повз та залишити помирати бідолаху. Може, доведеться пізніше пошкодувати про свою доброту. А, байдуже.

— Відпочиваєш?

Воїн вибухнув лютою лайкою, але в голосі його відчулася прихована радість та надія:

— Темний, які боги прислали тебе в цей дрімучий ліс?! Ти ж допоможеш братові по духу?!

Квадратна щелепа й пудові кулаки не вселяли довіри. А ще парні мечі, руків'я кинджалів, що визирали з-за халяв чобіт, та набір амулетів на шиї. Що, як я його врятую, а він мене тут-таки й прикінчить? Темні ельфи — і ті обібрали до нитки, а з цим ми зараз взагалі до різних рас належимо. Напевно, вороги. Як він сказав? Брат по духу? Правильніше було б у моєму печальному становищі звільнити людину від тягарів мирських, тобто від зброї, амулетів, торби, і залишити напризволяще. Але як я зможу далі йти з такою ношею? Хоч і гра це, а не життя реальне, та не можу вчинити підло. Ризикуватиму. Тільки спочатку хоч розпитаю його — може, щось корисне вдасться дізнатися. Та й виторгувати для себе бодай щось за порятунок: хоч хліба шматок та води ковток.

Соромно торгуватися? Не в моєму стані.

— І якими ж долями тебе занесло в цю глушину? Самого? Тут поодинці ходити, як я бачу, не заведено.

— Ее... Гм... Погуляти вирішив на свіжому повітрі...

— Щось ти, брате по духу, недомовляєш.

— Недомовляю. Йшов я... в одне місце. Але це — великий секрет.

Тільки заінтригував. Я ж тепер із нього не злізу, поки свій секрет не розкриє, а точніше — не витягну його з-під сосни.

— Думаю, брате по духу, порятунок життя вартий навіть найбільшого секрету, га?

— Вартий-вартий! Тільки допоможи!

— Розповідай!

— Ой, та тяжко мені!

— А ти без подробиць, швиденько.

— Добре. У самій хащі дрімучого лісу стоїть Дуб Сили. Рідко хто знає про той Дуб, а якщо хто й знає, то дорогу до нього знайти не просто. А якщо хто й дорогу дізнається, то не кожен зважиться наодинці вирушити, бо небезпечно дуже. А якщо хто й вирушить, то не кожному вдасться дійти.

— Ну, і?

— І я майже дійшов.

Дуб Сили? А це ж те, що мені зараз потрібно, бо з тим запасом життєвих сил, що в мене залишилися, мені навіть у мийники посуду не піти — у раковині втоплюся.

— Візьмеш мене з собою?

— Візьму, візьму! Допоможи!

— Присягайся... мамою.

— Та присягаюся!

— Добре, допоможу. Тільки з моїми залишками життя навряд чи вдасться сосну зрушити. Мені б пожувати чогось, попити.

— Бери! Ось у сумці буженина, хліб, вино! Їж, скільки влізе, брате по духу!

— Оце інша розмова! — Я з неймовірним задоволенням поїв та випив, піднявши планку HP до 35 одиниць.

Мало, звісно, та все ж.

Я спробував витягнути хлопця з-під сосни. Глухо.

— Може, у тебе якийсь еліксир знайдеться, а то кляті орки з мене мало не все життя витрусили?

— Знайдеться! Знайдеться!

Я випив два еліксири, що відновили здоров'я ще на двадцять одиниць. Але й це не допомогло. І хлопця тягнув, і сосну намагався зрушити. Не йде, силоньки замало. Бідолаха дивився на мене переляканим поглядом — напевно, боявся, що я його покину й піду.

А я переглянув свої статки:

«Сила — 87.

Спритність — 105.

Витривалість — 53.

Інтелект— 105.

Ось я який, спритний інтелектуал, а от сила та витривалість підкачали.

Так, а це що ще таке?

«Вам доступні десять очок характеристик».

Точно, на вищих рівнях при переході на новий видаються очки характеристик, які можна розподіляти на власний розсуд. А я й забув! Точніше, не забув, а просто мені не до того було, коли з мене орки душу витрушували. А як же вчасно зараз це виявилося!

І я бухнув 8 очок до сили та 2 — до витривалості. А потім увімкнув інтелект (чого це він не допомагає?), відшукав міцну довгу гілку й використав її як важіль. Сосна зі скрипом піддалася, і хлопець викотився з-під стовбура.