Розділ 16. Сюрпризи сорокового.

Коли тебе тримають ногами вгору та витрушують із тебе життя, методично вдаряючи головою об підлогу... це не дуже приємно.

Якщо на третьому рівні був курорт, то на сороковому — пекельна м'ясорубка.

Якщо на третьому новоприбулі, прогулявшись із задоволенням чудовим лісом, потрапляли в трактир, заточений на ввічливий прийом ельфів та відправку їх у ще приємніше місце — місто Антуріалл-ель, де на благородних ельфів чекав ще привітніший прийом, чудові готелі, легкі завдання та всілякі розваги, то на сороковому самотній темний ельф, тобто я, потрапив прямісінько в лігво бандитів. Два десятки орків, нечесаних та неголених, п'яних, що матюкалися по-чорному, озброєних до зубів, нахабних і безпринципних. Які були в мене шанси? Нульові.

Мене схопили, щойно я матеріалізувався на новому рівні.

У мене забрали все, нажите непосильною працею. Золото. Сорок вісім золотих! Заплічну сумку разом з усіма необхідними речами, які я так ретельно підбирав на ярмарку в Антуріалл-елі. Я був більш-менш екіпірований, а став злиднем. І беззбройним. Мій добрий ельфійський меч, якому я так радів, крутив, наче зубочистку, пальцями один з орків, а легендарний арбалет догорав у каміні. Не визнають орки луків та арбалетів.

Мене не вбили відразу тільки тому, що вирішили розважитися. Кожен удар об кам'яні плити підлоги в старому напівзруйнованому замку, де засіли виродки, вибивав із мене по одиниці життя, і бандитів це дуже тішило.

Єдине, що залишилося в моєму арсеналі — це невидима каблучка «Друга личина», і, чесне слово, я вже був би радий прокрутити її та перетворитися на монстра, якби залишалася можливість. На жаль, мене «розіп'яли» міцні руки орків, і скористатися раритетом не було жодної змоги.

Коротше, виходу не було. Я просто тупо підраховував очки життя, що залишилися. Двадцять два, двадцять одне, дев'ятнадцять, вісімнадцять, сімнадцять...

Останнє збереження було в готелі «Очі Дракона», тож я ще й Кайтелу з Габріелем побачу, якщо, звісно, не засікли мій стрибок із третього рівня на сороковий та не викинуть із гри без права повернення.

Шістнадцять, п'ятнадцять...

Шкала HP уже мигала, коли раптом прийшов порятунок. І прийшов порятунок у вигляді бойового загону темних ельфів, що вдвічі перевершував чисельністю загін орків. Ось тут і видно перевагу зброї далекої дії. Легкі стріли влітали крізь вікна та напівзруйновані стіни замку, впиваючись у важкі тіла орків. При вдалому влучанні вистачало й однієї стріли, при невдалому — двох. Тіла бандитів розсипалися на порох, залишаючи спорядження та зброю. Вже не знаю, де вони воскреснуть, але воскреснуть порожніми, як я зараз. Мене, коли напали ельфи, просто впустили на кам’яну підлогу, вибивши при цьому ще дві одиниці. Там я і залишився лежати. По-перше, життєвих сил залишилося дуже мало, по-друге, не хотілося потрапити під обстріл і згинути якщо не від бандитів-орків, то від рук так званих сородичів.

Пііууу! — дзвеніли стріли, вкарбовуючись у тіла. Чвак! Чвирк!

Кілька орків встигли вискочити із замку, але там і закінчили своє нікчемне життя.

Коротше, за десять хвилин від банди залишився один пшик, а в замок урочисто входили темні ельфи. Вони діловито шарили по кімнатах, збираючи лут.

— Тут полонений, — крикнув один із воїнів.

До зали діловито увійшов високий ельф у чорному, зі сріблястими наручами та таким самим обручем на голові, мабуть, головний. Волосся його не було зав'язане ззаду у хвіст, як заведено в ельфів, а довгими пасмами звисало по боках обличчя з хитрим виразом та недобрими очима.

— Сингл? — запитав він.

Я кивнув, піднімаючись та спираючись спиною об стіну, — наклепали мені, одначе.

— Приєднаєшся? А втім... — ельф кинув погляд на мої тринадцять одиниць життєвої сили, що залишилися. — Ми тебе за собою тягати не будемо. Відлежишся, якщо орки не знайдуть, відшукаєш Равена Співучу Стрілу — це я — може, тоді й візьмемо тебе до себе. А може, й ні. Дякую хоч би сказав за порятунок.

— Дякую, Равене Співуча Стріло, — вичавив я з себе. Не дуже приязно сородичі мене зустрічають. — Послухай, у мене орки меч забрали, сорок вісім золотих, торбу з речами...

— І що? Раз забрали, то вже не твоє, а орківське, а тепер уже наше.

— Але, друже, я ж зовсім порожній залишився... Пропаду...

— Який ти мені друг? Тюхтій! Оркам здався, все, що мав, утратив. Ні, не буду я тебе у свій загін брати. Адью!

— Ее! Стій!

Куди там. Ці темні ельфи виявилися такими ж бандитами, як і орки. Тільки й того, що залишили одноплемінника жити. А точніше — здихати без грошей, їжі та зброї. Тьху!

Ельфи пішли, а я просто лежав у розгромленому замку, сподіваючись, що не нагрянуть сюди орки, гноми чи інші бандити. Здається, тут усі проти всіх. Або, точніше, кожен за себе.

Так я лежав, поки життя не відновилося до двадцяти одиниць. Тоді підвівся, пройшовся залом у надії, що кляті мародери щось залишили або не помітили. Для повноцінного відновлення мені потрібна їжа, питво, добре б ліки, а для всього цього потрібні гроші, інакше й справді пропаду. А так же добре все починалося, до сорокового рівня дотягнувся...

На жаль, ні шеляга мідного, нічого. Тільки пара заплічних сумок, та й ті виявилися зіпсованими стрілами, тому їх і не взяли. Сумно. Я підійшов до каміна й витягнув недогорілий шматок арбалета. Ех, таку річ зіпсували...