Я пішов. Знав же від самого початку, що піду, що не варто заводити друзів, прив’язуватися. І прив’язався. Класний ти чувак, Габріелю, з тобою б у реалі подружитися: на риболовлю до лісового озера з ночівлею, у спортбар на фінальну гру улюбленої команди, на стриптиз після довгого робочого тижня або в село до бабці допомагати садити картоплю — і неважливо, до моєї чи до твоєї. Але ми пішли у світ віртуальних чудес та чудовиськ, світ мечів і магії, гучних подвигів та виправданих злочинів. Ми пішли у світ, де можемо бути не такими, які є, а такими, як хочеться. Де все нереальне, несправжнє, де все — гра. І перенесли в нього реальні почуття. Чорт!..
Треба переступити через себе й іти далі. Зосередитися на своїй меті. Кайтела щось розповідає всю дорогу, та я її заледве слухаю, адже і з нею я сьогодні розлучуся назавжди. І, мабуть, мені і її бракуватиме. Гей, друже, ще можна зрозуміти, що ти сумуєш за живим товаришем, але за ботом?!
Я обернувся та подивився на гномку. От чим ми зараз із нею відрізняємося? І я, і вона — лише набір нуликів та одиниць, програма, тільки за моєю спиною — реальна людина, що сидить перед комп’ютером, а вона — просто програма, нехай і складніша, ніж господарка морквяної грядки. Помотав головою, проганяючи марення.
— Про що ти замислився, Кораелю?
— Про твого дракона.
— Дракон не мій і ні чий. Він просто є.
— І він просто плаче.
— Взагалі-то, нічого не буває просто так, — Кайтела зупиняється й дивиться мені прямо в очі. — Усе задумано вищою силою, яка стоїть над нами, — вона кидає погляд у небеса.
Ти навіть не уявляєш собі, мила, наскільки ти права. Вища сила…
Цікаво, як це — бути ботом? Що ти відчуваєш, чи відчуваєш себе живою істотою? Я знову помотав головою — та що ж сьогодні лізе в голову всяка нісенітниця?
— Ми прийшли, — киває дівчина в бік стежки, що веде в гори.
— Значить, час прощатися.
— Ми побачимося ще? — з боязкою надією в голосі запитує Кайтела.
Хитаю головою негативно. Сподіваюся, що вже сьогодні рвону вперед, на новий рівень.
— Думаю, що в Антуріалл-ель я вже не повернуся.
— Ви всі приходите і йдете кудись далі, — із гіркотою в голосі вимовляє гномка, і мені здалося, що в її очах блиснули сльози.
Але ж вона — бот!
— Проте ти дізнаєшся, якщо я виконаю завдання. Течія річки відновиться, дракон більше не плакатиме так сильно.
— Тоді йди! Та йди вже! — штовхає мене в бік дівчина. — Ми з Лімпі будемо тебе згадувати!
— Я теж згадуватиму вас із Лімпі. Прощавай, Кайтело!
— Прощавай, Кораелю! Світлих тобі доріг!
* * *
Я й справді відшукав дракона. Довелося подолати солідний за висотою гірський хребет, якраз альпіністське спорядження стало в пригоді. Хоча здебільшого гори були прохідними, та кілька разів довелося використовувати гаки й мотузки з карабінами.
Дракон майже зливався зі скелями за кольором, та й сам був настільки величезним, що я спочатку сприйняв його за черговий гірський хребет. І тільки коли камінь переді мною відкрив величезні очі з вертикальними смужками зіниць, я здогадався, що дістався своєї мети. Із почервонілих очей двома струмками котилися сльози, які потім і перетворювалися на річку, що водоспадом стікала зі скель. Фантазія у творців гри, одначе...
— Вітаю...
Дракон скосив на мене очі, потім схожа на купу каміння паща заворушилася, мигнули гігантських розмірів білі зуби:
— Вітаю, подорожній...
— Ааа... Еммм... Можна поставити запитання?
— Слухай, іди своєю дорогою, добре?
— Але моя дорога й привела мене до тебе. Я прийшов, щоб допомогти!
— Дурниці говориш, дрібний. Чим би ти міг мені допомогти, га?
— А ти розкажи, у чому твоя біда, я й подумаю, чим зарадити.
— Ех, хіба що тим, що вислухаєш стару хвору жінку...
Хм, то це дракониха? Ну, тоді ясно. У жінок вічно очі на мокрому місці, навіть без причини знайдуть привід поревіти.
— Аякже, вислухаю, звісно!
Мені доводилося кричати, а в драконихи голос, попри вселяючий трепет розмір, виявився не таким уже й гучним, навпаки — якийсь заспокійливий, приємний, він м'яко огортав мене, наче долинаючи звідусіль. Я всівся на камінь, підмостивши невбивану сумку, та приготувався слухати:
— Давай, розповідай!
— Ну, добре, дрібний. Раз уже дістався туди, куди не ступає нога ні ельфа, ні гнома, то вислухай стару Сірданікалтаму та не перебивай. Колись і я була молода й нетерпляча, пізнала і любов, і пристрасть, літала над світом, як гордий птах, кидалася з небес у глибини океану, дістаючись часом до самого дна. Була я вільна й задоволена життям, але роки минали, а я продовжувала рости. І ось, дивись, виросла вже такою великою, що не можу навіть злетіти! Навіки приречена я тепер залишатися в цих горах, у повній самотності.
— Але як же ви живете без їжі? — вирвалося в мене.
Відредаговано: 15.02.2026