Розділ 14. Видіння.

Шкода, що в іграх досі не навчилися імітувати смакові відчуття. Мозок, зрозуміло, сам щось там додумує, але які насправді на смак ці самі очі дракона? Втім, головна їхня цінність у здатності викликати видіння майбутнього. Я закінчив із трапезою, запив соком та ліг у ліжко, як радила офіціантка, що принесла страву. Розкинув ноги в сторони, склав на грудях руки й чекаю, дивлячись у стелю.

Чекаю, чекаю...

Чи то вигадки все це з рекламною метою, чи то я такий, нереагуючий, попався — не знаю. Тільки видінь усе немає та немає, засну скоро, напевно. Чи до Габріеля сходити, дізнатися, як у нього справи?

Я почав підводитися і раптом зрозумів, що лежу в ліжку.

І водночас стою поруч та дивлюся на самого себе. Це що ж, подіяло? І що далі робити?

Я обернувся, але не побачив знайому кімнату готелю.

Я перебував у печері зі склепінням, що губилося у височині. Попри те, що навколо суцільний камінь, чисто, мов у лабораторії. Кілька світлових стовпів з'єднують підлогу та склепіння. Світло в них якесь каламутне, туманне і... живе. Волокна біжучої енергії тріпочуть, дихають, змінюються. Я стою перед однією з колон і, здається, відчуваю її. Тільки зрозуміти не можу, що відчуваю — теплоту чи прохолоду, але тяжіння — точно.

Мені хочеться ступити в це дивне світло, і водночас серце стискається від страху. Я не знаю, що мене чекає.

— Іди, — раптом чується голос ззаду, жіночий, спокійний, трохи втомлений. — Нічого не бійся.

— Що на мене чекає? — питаю, і розумію, що голос мій зрадницьки здригнувся.

— Увійдеш — дізнаєшся. Не увійдеш — ніколи не дізнаєшся.

Я нервово ковтаю слину та ступаю у світло. І раптом починаю падати.

Мені здається, що я лечу з такою швидкістю, що мав би вже покинути сонячну систему.

Я навіть не можу закричати, тіло в жаху б'ється в судомах і корчиться...

І я раптом розумію, що вже не лечу, а лежу, хоча голова продовжує шалено паморочитися.

Розплющую очі — все навколо кружляє, заплющую — все одно кружляє. Розплющую й розумію, що я в номері готелю, на ліжку, тільки відчуваю себе так погано, наче бухав усю ніч. Навіть поворухнутися боляче. Я знову заплющую очі та намагаюся глибоко дихати, щоб заспокоїтись.

Ось і отримав видіння. Тільки хіба воно мені хоч що-небудь прояснило? Ясно тільки одне: мені час рухатися далі.

Так я і лежу, борючись із запамороченням, поки не провалююся вже у звичайний сон, сон без сновидінь.

А потім раптом розплющую очі та намагаюся зрозуміти, було видіння чи мені все лише наснилося?

Голова вже не паморочиться, хоча в роті гірко, як після перепою. Головне, нормальний смак їжі не відтворюється, а якщо якась гидота — та будь ласка. Ось вам і делікатес, якого всі прагнуть. І спати наче не хочеться. У реальність би вийти, але цікавість бере гору, і я дістаю щоденник, знайдений у лігві перевертниці.

Коли вже не спиться, то хоч почитаю.

Вмостив подушку вище, увімкнув світло та взявся до читання.

«Я не любитель описувати свої спогади, — дивно починався щоденник, — але це зараз для мене необхідно. Весь секрет у тому, що я дійшов до легендарного п’ятисотого, — ось це вже цікаво! — Так, дійшов, але все вийшло не так, як очікувалося. Вийшовши на п’ятисотий, я зрозумів, що нічого не пам'ятаю. Ні, я пам'ятаю, хто я в реалі, але от шлях мого персонажа виявився повністю стертий з моєї пам'яті. Я стояв, мов немовля, і не міг зрозуміти, хто я і що потрібно робити. Я «прожив» на п'ятисотому всього кілька хвилин. Мене «запороли» залізні люди. Схоже, що вони чекають на гравців і виводять їх із гри. Причому воскрес я на найнижчому рівні, на самому початку гри, не розуміючи абсолютно, як так трапилось. Стільки проведених дарма днів, годин, місяців! Не дивуюся, що ніхто не відписується про п'ятисотий. Соромно й сказати комусь, що вся подорож даремно.

Я знову вирушаю в дорогу. Тепер я буду описувати все, що зі мною відбувається. Я мушу докопатися до істини.

Чому я втратив пам'ять?

Що я можу змінити?

Цей щоденник допоможе мені розібратися. Отже, мене звати Джон Грін...»

Потім йшов опис пригод бідолахи аж до третього рівня, коли він вирушив убивати перевертня. Далі, як ми вже здогадалися, усе вийшло навпаки, і він сам став обідом. Мабуть, після респауну він пішов іншим шляхом, а старий щоденник так і залишився очікувати свого часу в лігві.

Було над чим замислитися. Це ж і на мене може чекати подібне! Потрапити на п'ятисотий нічого не розуміючим немовлям і навіть не дізнатися, що там! Залізні люди? Роботи, чи що? Над цим потрібно буде подумати на дозвіллі.

Так, а зараз слід вийти в реал та поспати по-людськи. Все, виходжу з гри...

Йой, третя година ночі. Заганяєш ти себе так, дорогий. Насилу вилізаю з костюма, треба б розім'ятися, порухатися, але ні. Спати, спати й спати. Заводжу будильник на сьому і щиро сподіваюся, що організму вистачить чотирьох годин, не вагони ж розвантажував, правда?

Стягнувши своє неслухняне тіло з ліжка строго по дзвінку, заливаю в нього розчинну каву. Давай, прокидайся, труби кличуть. Перша чашка йде в нікуди - і ефекту нуль. Зате другу вже п'ю не поспішаючи, смакуючи, з печивом. Треба б з'їсти щось ґрунтовне, але не можу рано-вранці запихнути в себе кашу чи навіть мюслі. Нехай, обійдуся кавою.