Розділ 13. Ресторан "Очі Дракона".

Повернувшись у наші шикарні номери та привівши себе до ладу, ми з Габріелем спустилися в ресторан. На вечір тут було людно й гамірно.

Щось бренькав на гітарі чубатий бард.

Танцювали біля жердини дві дівчини.

Грала в кутку в шахи пара гномів.

Віщав про змагання невеликий екран під стелею.

Основна маса відвідувачів їла, пила, голосно сміялася та відпускала масні жарти на адресу танцюючих гномок. Таке собі дивне злиття середньовіччя й сучасних розваг.

Для мешканців готелю був окремий зал, куди ми й пройшли. Оплачена вечеря була ситною та щедрою, а два глечики вина зробили її приємною та веселою. Народ гудів, наче бджоли у вулику, але поводився пристойно. П'яних пісень не горлали, офіціанток за м'які місця не щипали. Одразу видно високий клас закладу.

— Щось я баньок драконових не бачу, — Габріель копирсався в рагу, дістаючи то шматок м'яса, то якісь овочі.

— Їж, може, пізніше принесуть, — я не дуже рвався спробувати делікатес, та й картини майбутнього мене не надто цікавили. Куди приємніше йти по життю, не знаючи, що чекає на тебе за поворотом.

Світлий же був налаштований на «очі дракона» цілком серйозно:

— Хм... Якщо не принесуть, то я сам нагадаю. Обіцяно. Та й що, ми доньку господаря готелю задарма рятували?

— А що, задарма не рятували б?

— Рятували б, звісно, але ж обіцяно... Вина наллю...

До нас підійшла Кайтела. У вечірній довгій сукні, волосся спереду підхоплене обручем, а ззаду хвилею опускається майже до сідниць.

А вона таки гарна! Габріель схопився з місця, відсуваючи для неї стілець.

Гномка поклала переді мною п'ять золотих:

— Це за Лімпі. Вона — просто диво! Ти ж не передумав її продавати?

Ну ось, влаштував тваринку. А то вже думав, що завтра доведеться шукати іншого лікаря, а потім нести цуценя на ярмарок.

— Не передумав. Тільки п'ять золотих — це багато, у неї ж ніжка...

— І що, від цього вона стає чимось гіршою? Ти навіть не уявляєш, яка це віддана та ласкава істота! І вона ніколи не забуде тебе.

— Я теж... не забуду.

— Як день минув? — поцікавилась Кайтела.

— У боях... без правил.

— Важкий був день, значить?

— Та вже ж...

— На завтра ще залишитеся у нас?

— Завтра буде завтра, — непевно відповів я.

— Мені плащ тільки надвечір пошиють, — проплямкав із повним ротом Габріель, — так що на добу ще залишимось по-любому. А до вечора ще час буде, то з Кором підемо кротів ганяти або нежить упокоювати, — жартома штовхнув мене в плече.

— Веселе життя у вас, хлопчики, — мрійливо промовила гномка. — А тут тільки й розваг, що сходити в гори по «очі дракона».

— І коли ж нам принесуть цю вишукану страву? — поцікавився Габріель.

— Закінчите з вечерею, можете продовжити вечір у загальному залі. У барі є чудові та навіть рідкісні напої. Коли вирішите йти відпочивати, повідомте будь-якій офіціантці. «Очі дракона» подаються тільки в номери, тому що видіння — це справа особиста, не для публіки.

— Чудово. Вже мрію спробувати, — розтягнув губи в усмішці ельф.

— Стільки замовлень, стільки охочих спробувати цей делікатес. Завтра доведеться знову в гори йти. Я сьогодні не всі місця перевірила, впала.

— Завтра будь обережнішою, — погрозив я пальцем, — а то не трапиться поруч двох таких привабливих ельфів...

Гномка розсміялася:

— Буду. Річка зазвичай не така бурхлива, як сьогодні, тож похід за грибами цілком безпечний. Ну, добре, піду я, бо вранці рано вставати. А ви розважайтеся, хлопчики.

— На добраніч, Кайтело!

Вечеря повернула до показника життєвої сили двадцять одиниць, і ми, ситі та умиротворені, вийшли в загальний зал.

Пара гномів продовжувала грати в шахи, навколо вже скупчилися відвідувачі й робили ставки. Спортивні новини нас не зацікавили.

Трохи послухали барда, але співав він так нудно, що нам швидко набридло.

Повитріщалися на дівчат, що вигиналися біля жердини та вирішили, що пора прилучитися до обраних, які скуштували «очі дракона». Ми покликали офіціантку й вирушили нагору, до номерів. Попрощавшись біля входу, пообіцяли розповісти вранці один одному, які картини майбутнього нам відкриються, і розійшлися, побачивши офіціантку з тацею.

І ось я сиджу перед тарілкою з картопляним пюре, в центрі якого виглядають горезвісні гриби, що, й справді, разюче нагадують очі живої істоти, і думаю: куштувати чи не куштувати.

До страви додавалася склянка червоного, трохи кислуватого соку. Відсьорбнувши трохи, вирішив: маю спробувати, бо більш ніде, як стверджувала Кайтела, такого делікатесу не зустрінеш.

А видіння... Може, їх і не буде?

Отже, приступимо?