Розділ 12. Важкий день.

І справді, де ми повинні тепер упокоїти нежить? Під час боротьби труна перетворилася на купу пороху та уламків.

— Так... Добре, Габрієль, наглянь за кістками! — Я вискочив із хати, озираючись довкола. У мене майнула одна думка.

Під розлогим кущем бузини я знайшов те, що шукав. Старий кам'яний колодязь. Він був абсолютно сухим і давно не використовувався, а ще він виявився накритий важкою кам'яною кришкою — мабуть, щоб не сипалося сміття й не падали сусідські коти. І ось нежить я вирішив упокоїти саме в цьому колодязі.

— Гей, тягни мертв’яка сюди! — крикнув я Габріелю з подвір'я.

— Тя... гн... у... — почувся голос, зовсім не схожий на голос світлого ельфа.

Та що ж там таке коїться?!

Я кинувся назад у дім, і моїм очам відкрилося вкрай неприємне видовище.

Не знаю, як, але кістлявим рукам нежиті вдалося розв'язати вузли і скелет примудрився відновитися. Зараз він міцно тримав Габріеля ззаду за шию й тягнув до виходу, а череп, наче живий м'яч, стрибав слідом. Я не знав, сміятися чи плакати. Довелося всю процедуру повторити: руки та ноги рознести в різні боки. Тільки після цього ми виволокли тулуб скелета на подвір’я та швиргонули в колодязь, а зверху — череп. Подумали трохи — і закидали все залишками труни, після чого засунули важку кам'яну кришку. Коли ми повернулися в дім, кінцівки нежиті вже майже «зійшлися».

— Тримай! — я віддав Габріелю руки, а сам узяв ноги. — Твої напрямки — південь та захід, мої — північ і схід. Закопуємо за межами міста.

Ельф глянув на мене із сумнівом:

— Ти пропонуєш обійти місто пішки?

— Ні, я пропоную взяти коней та лопати напрокат. І швидше.

У підсумку, замість заробітку довелося ще й витратитися на оренду коней та інструменту. Зустрілися ми після виконання місії біля пункту прокату.

— Зовсім у мінусах, — гірко зітхнув Габріель.

— Соромно комусь і казати... Ти щось отримав за нежить? — поцікавився я.

— По нулях, як і за кротів. Виходить, ми все неправильно зробила: город жінці зіпсували, нежить розбудили, щоправда, самі ж її і вгамували. Хоч би штраф не виписали за знищену моркву.

— А давай повернемося викопаємо моркву ще раз? Це ж завдання, там уже все мало відновитися.

— Ой, та який там заробіток, — махнув я рукою. — Вже нічого не хочу.

— Справа принципу! Невже не впораємося?

— А що?.. Коли підійти з розумом...

Невдовзі ми вже стукали у ворота до господині. Вона знову вийшла з козою, яка підозріло косила на нас рудим оком. Здається, у кози-бота пам’ять краща, ніж у людини-бота. Щоправда, тепер коза була не чорною, а якоюсь бурою.

— Добрий день, господине! Вам моркву викопати? — крикнув я через паркан.

— Добрий день, добрі ельфи! — Жінка наче бачила нас уперше. Боти, що видають квести, так і налаштовані. — Ви вчасно! Грядка за хатою, лопати в сараї.

— Може, варто й кротів заодно поганяти?

— Ой, було б добре! Кроти розплодилися, жах. Якщо допоможете, буду дуже вдячна!

Господиня пішла, а ми зупинилися біля сараю. Тепер ми знали, що на нас чекає.

— То що, готовий? — запитав Габріель, дістаючи меч.

— Готовий. Поїхали!

Цього разу ми не чекали, поки хижаки виберуться з нір. Щойно з'являлася чорна голова, ми жбурляли в неї шишки, які відібрали в білки, щоб дезорієнтувати звірів, і швидко добивали мечами.

— Габрі, праворуч! У самому куті грядки! Дивись, біля сараю! Ззаду!

Отак, підказуючи один одному, ми винищили шкідників. Стали в пригоді білкині шишки, усі використали в бою.

— Все! — видихнув Габріель і сів на землю.

— Здається, тихо. Можна моркву копати.

— Ще й моркву копати? — закотив очі світлий. — Та що за день такий?

— У нас кожен день «такий», хіба не помітив? А завдання треба закінчити.

Хоч ми й утомилися, як чорти, але моркву викопали.

— Господине! Приймайте роботу!

— Ох, мої ж ви дорогі! Скільки моркви накопали! Тепер розкладіть по мішках і занесіть у сарай.

І тільки коли ми занесли останній мішок, отримали нагороду.

«Ви виконали завдання: викопати моркву та знищити кротів.

Ваша нагорода: 1 золотий.

Ви отримали досягнення «Городник» першого рангу.

Сила +2.

Витривалість +2.

Спритність +5.

Ви отримуєте +100 очок досвіду».

Угу, і мінус десять HP. А життєва сила зараз на вагу золота...

І похизуватися нічим: то «збирач», то «городник». Усе, час зав’язувати з такими справами. Та й взагалі, час прощатися з цим доброзичливим ельфом. Мені залишилося заробити всього двісті очок досвіду — і можна «скакати» далі. А це означає, що наші шляхи розходяться. Хоча, якщо чесно зізнатися самому собі, я вже звик до щирого й простого Габріеля. Із задоволенням продовжив би подорож із ним, якби не моя мета. Саме тому я й не хотів ні з ким об’єднуватися: швидко звикаю до людей, а розставання завжди важкі.