Розділ 11. Кроти.

Кроти! Ви чуєте мене — кроти! Це ж казна-що! Сліпі безневинні тваринки, які ніколи не бачили сонячного світла, так ми їх уявляємо?

Щодо «сліпих» — це правда, а от щодо «безневинних»...

По-перше, вони здоровенні, мов пекельні пси, мускулисті, зубасті та хижі! Ми зрозуміли це, коли перший екземпляр за секунду перекусив держак моєї лопати. Я так і закляк із роззявленим ротом, втупившись у звірів, що впевнено оточували нас. До речі, кроти мають бути неповороткими, але це не про цих екземплярів. Брак зору місцевим потворам замінив чудовий нюх. Спочатку земля підіймалася горбком, потім визирало звірятко, яке на перший погляд здавалося безпечним. Воно крутило головою, мов локатор, визначало ціль та кидалося на неї. Все просто!

Коли кроти всім скопом налетіли на нас, довелося вихопити ельфійські мечі й почати кришити їх, наче капусту.

За десять хвилин безперервного махання мечами ми перемогли. Коли ж ми оглянули те, на що перетворилася грядка... Посічену моркву ще можна було б з’їсти, якби не накришені разом із нею кроти та все це не було перемішане із землею.

— Так... — тільки й видавив Габріель.

— Боюсь, замість оплати нам випишуть штраф за зіпсований город. Мені соромно господарці на очі показуватися.

— Взагалі-то, ми позбавили її лютих шкідників! — невпевнено пробурмотів ельф.

— Взагалі-то, наше завдання було — викопати моркву. А кротів слід було скласти охайною купкою поруч.

— Для цього вони мали б вишикуватися в чергу.

— Факт є фактом: завдання ми провалили. Тікаймо!

З-за хати почулося мекання кози. Ми перемахнули через паркан і опинилися в сусідньому дворі. Він був занедбаним: зарослі бур'янів, старий сад і павутиння на дверях. Усередині панували пил та запустіння, хоча меблі стояли на місцях.

— Не знав, що тут є порожні будинки, — Габріель відкривав шафки, зазираючи з цікавістю у них. — Якщо закінчаться гроші, можна не знімати номер, а ночувати тут.

— Навіщо думати про бідність, Габрі? Треба просто весело махати мечем та збирати золото, щоб жити в нормальних місцях.

— Ага, ми вже намахалися. Думав підзаробити сьогодні грошенят, а по факту тільки витратився на ярмарку. Тут теж нічого цінного немає...

— Може, тут? — Я відчинив двері до іншої кімнати. — Ого, це що?

Посеред кімнати стояла велика чорна труна.

— Краще не чіпай, — зупинив товариша, який вже зібрався відкрити кришку, бо згадав про вампірів, що ховаються від сонця.

— Думаєш, вампір? — Габріель реготнув. — При світлі дня вони слабкі, зараз посічемо на шматки!

— В комплект до моркви та кротів? Ходімо звідси, у мене аж мурашки по шкірі.

— Ні, — світлий ельф вчепився в кришку. — Тут або цінності, або новий квест!

Я розсудливо відступив і вихопив меч. І правильно зробив: із труни жваво вистрибнув скелет та кинувся прямо на мене, клацаючи зубами. Я на автоматі розрубав його навпіл. Але не встиг я зрадіти, як кістки зрослися, і мертвяк знову пішов у бій. Габріель підрізав його ззаду — марно. Скелет підхопив відрізані ноги, приставив до колін і — вуаля! — знову рветься вперед.

Ми ледь один одного не порізали, воюючи з цією нежиттю. Вправно розрубували його на шматки, але вона так само вправно складалася докупи. Врешті-решт ми притиснули частини скелету до підлоги: Габріель тримав череп та ребра, а я — ноги й руку.

Але одна рука залишилася вільною! Вона бадьоро повзла по підлозі, а потім підскочила, намагаючись схопити ельфа за горло. На щастя, промазала.

Я викликав підказку. Табличка свідчила: це нежить класу А-412, невмируща. Єдиний спосіб — відвезти руки та ноги на чотири сторони світу й поховати кожну окремо, а тулуб упокоїти тут.

Тим часом рука вже вчепилася в штани Габріеля.

— Тримайся, Габрі! — крикнув я, відпускаючи іншу кістку й розрубуючи вільну руку мертвяка на три частини.

Зрозуміло, що це нічого не вирішило: частини поповзли одна до одної, поєднуючись неймовірним чином у ціле, але я скористався часом, щоб витягти з сумки мотузку. Добре, що взяв не звичайну, а просочену магією. І погано, що доведеться зіпсувати хорошу річ. Я розрізав мотузку на п'ять частин. Поки я відволікся, одна нога скелета вивільнилася, тож довелося першочергово зайнятися нею. Я порубав кістки та змотав їх шматком магічної мотузки.

У цей час рука, що вже зліпилася докупи, підстрибнула і вчепилася мені у волосся над чолом. Я відрубав мечем, скільки зміг, але пальці трималися міцно й не розтискалися. Не голити ж голову, право! Я все ж таки темний ельф!

Не шкодуючи себе, почав гатити лобом об стіну, аж поки пальці не посипалися на підлогу. І тут відчув удар під зад тією ногою, яка опинилася на волі. Розвернувшись зі злим риком, я порубав та зв’язав другу ногу. Ледь встиг перехопити руку, яка вже відновилась й намагалася вивільнити ступню. Попри лайку за спиною, я нарешті розібрався й з цією кінцівкою. Тепер у різних кутках ворушилися три в'язки: нога, нога та рука.

Тільки зараз я зміг глянути, як там світлий. А Габріель воював із мертвяком, що встиг зібрати тулуб, череп та одну руку. На щастя, без ніг нежиті було непереливки, тож невдовзі ельф знову розібрав ворога на «запчастини». Я, як досвідченіший, взяв на себе руку — порубав та зв’язав, а потім допоміг Габріелю змотати кістяк і череп. Причому череп, який люто клацав зубами, ми примотали знизу, в районі таза.