Розділ 9. Кайтела.

Ми з Габріелем рвонули на крик. Зупинилися біля самого водоспаду, озираючись навколо. За ревінням води було складно щось розібрати, але хтось точно кликав на допомогу! До того ж голос здавався жіночим.

— Онде! — окастий ельф ткнув пальцем на скелю, з якої зривалися потоки.

Й справді, між кришталевими струменями миготіло щось червоне.

Підійшовши ближче, ми зрозуміли: жива істота зависла на склелі, зачепившись за виступ. Жінка чи дитина? І як тільки можна було забратися на таку висоту?

Та головне — як їй допомогти?

Підійматися мокрим слизьким камінням було сумнівним задоволенням. Добре, що у запасливого ельфа знайшлися мотузка та кайло, яке дозволяло чіплятися за дрібні щілини та виступи. Звісно, ані карабінів, ані гаків, ані якихось страхувальних пристроїв ми не мали. Мій супутник просто підтягувався вище за допомогою кайла, перебираючись із виступу на виступ, а я піднімався слідом, тримаючись за мотузку. Цуценята скавучали, намагаючись сховатися від бризок, що долітали з волоспаду, але залишати сумки внизу ми не наважилися.

Зрештою вдалося дістатися до постраждалої. Нею виявилась міцненька симпатична дівчина. Гномка? Побачивши, що рятівники поспішають, вона затихла й висіла сумирно, не сіпаючи короткими ручками та ніжками. Виявилось, що вона зачепилася за виступ червоною спідницею — саме її ми й помітили. Бідолаха бовталася на висоті двадцяти метрів і самотужки вибратися не могла. Дівчині пощастило, що ми вчасно надійшли. Закріпившись по обидва боки від неї, ми спільними зусиллями витягли малу на виступ. Її обличчя навіть не здригнулося, коли ми тягли її по гострому камінню. Поважаю.

— Дякую, — коротко кинула вона, осідлавши скелю.

— Ти як?

— Нормально. Тільки посиджу трохи, поки ноги перестануть тремтіти, і підемо звідси.

Дивлюся — дівчину вже починає тіпати від холоду, але допомогти нічим не можу. Ми й самі повністю промокли через бризки. Добре хоч сумки в нас непромокальні.

Габріель теж помітив, що дівчина змерзла.

— Я б дістав шкуру, щоб укутати тебе, — сказав він, — але в такому положенні не вийде, ми тут ледве тримаємось. Треба спускатися.

— І то правда, — кивнула врятована. — Чого тут сидіти. Ви ж до міста? Рухайтесь, мандрівники, обережно за мною, я вас виведу.

Нагадуючи собі гірських цапів, ми спустилися з іншого боку водоспаду. На диво, нічого собі не зламали.

«Ви врятували дівчину з раси гномів від падіння.

Ваше досягнення «Милосердний» піднімається до третього рангу.

Ви отримали досягнення «Скелелаз» першого рангу.

+10 до сили.

+10 до витривалості.

+15 до спритності.

- 20 життєвої сили.

+ 100 очок досвіду».

Ох, скільки життєвої сили втратив! Дорога теж «з'їла» чимало, тож залишилося всього тридцять одиниць. Терміново треба поїсти або поспати.

Зате досвіду вже 700 — скоро й третій рівень! Причому, своїм ходом!

— То що, мала, дістати шкуру, щоб зігрілася? — милостиво запропонував ельф.

— Не з цукру зліплена, не розтану, — NPC, а гостра на язик. — Я тут мінімум двічі на тиждень намокаю — і нічого.

— І кожного разу отак на виступі прохолоджуєшся? — поцікавився я.

— Ні, — зніяковіла гномка. — Вперше оступилася. Я ж цю дорогу знаю як свої п'ять пальців, просто напір води несподівано став сильнішим і збив з ніг.

— І чого це ти два рази на тиждень під водопадом блукаєш? — запитав я, крокуючи за дівчиною до міста, що виднілося вдалині.

— Це таємниця.

— А, ну раз так, то не кажи.

— Та гаразд, ви однаково прийшлі. Ми з батьком бережемо таємницю від конкурентів. Тільки тут, на схилах за водопадом, можна знайти «очі дракона»!

Гномка витягла з мішечка на поясі щось схоже на очні яблука з темним кружальцем по центру. Насправді це виявилися особливі гриби. Ті, хто з’їсть страву з них, бачать картини майбутнього.

— Ми з батьком тримаємо один із найкращих готелів міста, він так і називається — «Очі дракона». Це наша фішка.

— Гноми тримають готель у місті ельфів? — засумнівався Габріель.

— Не заборонено! — пирхнула гномка.

— Та звісно, просто ми звикли, що гноми володіють банками та копальнями.

— Ну... Є у нас і банк, звісно, та й кілька копалень знайдеться. Але готель — головний бізнес-проєкт! Я в нього душу вклала...

— То ти, виходить, багата наречена? — хмикнув ельф.

— Виходить, що так.

— І чого ж багата наречена сама лазить небезпечними скелями за грибами?

— Бо варто комусь дізнатися, звідки ми беремо ці «очі», як секрет упливе до конкурентів. По місту почнуть відкриватися схожі заклади, а потім вони лопнуть, бо знищать усю грибницю. Треба ж знати, які брати в їжу, які залишати доростати, а які — на розплід. А якщо сюди натовп хлине, то все. Наш бізнес накриється.