Розділ 7. Лігво перевертня.

Печера була доволі вузькою, та ми з Габріелем рухалися гуськом, один за одним. Світлий ішов попереду, бо в нього, запасливого, був ліхтар, а я, стрибучий коник, цим необхідним предметом поки не обзавівся. Тому, коли ельф зупинився, мені довелось виглядати з-за його плеча.

— Що там?

— Тссс... Сам ще не знаю, але схоже, що щось живе, — пошепки відповів ельф.

— Світло нас видасть...

— А без світла нас просто зжеруть. Нічного зору ні в тебе, ні в мене немає. Та й не збираюсь я відступати. Нам у місто треба, тож або нехай мимо проходять, хто там є, або нехай допоможуть нам наші мечі.

Брязнуло лезо — це Габріель витягнув меч. Що ж, настав час перевірити, чого варта здобута в підземеллі зброя. Я стиснув руків’я, немов зливаючись із ним, та вийняв сріблясте лезо з піхов. Світлий повільно рушив уперед, готуючись будь-якої миті відбивати напад.

— І-і! У-у-у... Шкряб-шкряб, — лунало попереду, і мені ніяк не вдавалося ідентифікувати звуки — хто ж це може бути? — Фис! Ар-рх! Шкряб-шкряб...

Крок за кроком ми наближалися до джерела звуків, яке, навпаки, залишалося на місці. І ось перед нашими очима розгортається картина...

Біля стіни вирита яма десь пів метра завглибшки, а  земля, що вирита, утворює бортики. З ями вглиб гори веде круглий хід, точніше, нора. А в самій ямі повзають, скімлячи, троє цуценят, зовсім ще дрібні, вибратись із ями не здатні. Навіть сліпі ще.

Сміх Габріеля, що прокотився порожнім коридором, налякав малих — вони збилися в купку та кумедно тикалися одне в одного носиками. Ще один подарунок, ще одне великоднє яєчко, точніше, цілий кошик яєчок! Та нам безумовно щастить!

— Отже, наш перевертень виявився самкою, — нахмурився ельф. — А ми знедолили дитинчат...

— Знедолили дитинчат — ощасливили гобітів. Правильно обрані пріоритети...

— Однаково це недобр, — зітхнув Габрі. — Позбавили дітей материнської опіки, вони ж тепер загинуть.

— Можемо забрати їх із собою та продати в місті. Охочих отримати таку собачку для охорони володінь буде чимало, а юний вік дозволить виховати вірність та відданість господареві. Той, хто їх вигодує, замінить їм сім’ю.

— Непогана ідея, — ельф стрибнув у яму, присів та потріпав одного з маленьких перевертнів, той лизнув його за палець і жалібно заскавучав.

Товстопузі малюки були розміром із великого кота, кудлаті та милі, наче плюшеві іграшки. Так і захотілося потискати. Ніколи б не повірив, що такі цуценята зможуть перетворюватися на те, з чим нам сьогодні довелося мати справу.

Габріель, здається, зовсім уже забув, що це дітки монстра, причому доволі страшного, та грався з ними, як зі звичайними цуценятами. А от мене зацікавила нора. Досить простора — вовчиця ж теж була не дрібною, тож і я міг би вільно пролізти.

— Габрі, я хочу нору перевірити...

— А що там перевіряти? — Раптом щось цікаве знайду.

— Та що там може бути у звірячому лігві? Я б не ліз.

Так, ти б точно не ліз, точніше сказати — не проліз би. Світлий набагато краще за мене прокачаний за силою, тому й дебеліший, і плечі ширші, та біцепси міцніші.

— Усе ж полізу, погляну, а ти відпочинь поки...

— Не варто, — хмуриться ельф.

— Вовчицю ми вбили, чого мені боятися? А навіть коли що й станеться, я ж речі тут залишу, тобі все добро дістанеться.

— Не треба так жартувати. Ладно, на, тримай, — простягнув мені Габріель ліхтар, — та не затримуйся.

Залишати зброю й скарб не дуже хотілося, але до світлого я мав довіру — не такий він, щоб на чуже зазіхнути, простий хлопець, свій у дошку.

А якщо я помиляюсь?..

Що ж, буде мені уроком, уроки — теж цінна річ. Я підморгнув ельфу та просунувся в нору перевертниці.

Повзти довелося недовго, усього метри два — і нора виходила в затишне округле лігво, у якому я виявив ще одне цуценя. Воно дрімало, увіткнувшись носом в передні лапи, та виглядало дуже нещасним. У лігві я міг навіть сидіти, тому підтягнув до себе малого й оглянув — у нього виявилася вивернута лапка. Найімовірніше, таким народився, тому він і не виповз із братами та сестрами з нори. Цікаво, у цього малого вже пів ока виявилися відкритими, і, коли я його підняв, він витріщився на мене темно-синім оком. Покинувши скімляче цуценя, я оглянув лігво.

Цікавою знахідкою виявилася невелика похідна сумка, не така, як ми отримували на вході. У ній був лише зошит, списаний дрібним кострубатим почерком — як я зрозумів, щоденник. Більше нічого цінного не знайшлося. Тут скрізь валялися кістки, і я вже збирався повертатися, як зрозумів, що он та групка кісток біля стіни — ніщо інше, як кістяк цуценяти перевертня. Мене заінтригував суцільний металевий нашийник на шиї скелета. Хто б міг начепити такий на новонароджене цуценя? До того ж суцільний? І навіщо?

Я простягнув руку й підчепив нашийник пальцем, щоб краще роздивитися. Кістки розсипалися і він опинився в моїй руці. Матеріал був схожий на олово, жодних знаків чи символів на ньому не було.

Раптом нашийник заіскрився й почав зменшуватися, стискаючись навколо мого пальця. Лише кілька митей — і він перетворився на каблучку! Ще мить — і каблучка стала невидимою, хоча й чудово відчувалася. Я й охнути не встиг.