Розділ 5. На полювання.

Чудова зброя — арбалет, особливо якщо знаєш, як ним користуватися. Я ж раніше нічого подібного в руках не тримав, тому довелося відпрацьовувати навички по дорозі.

Я стріляв по всьому, що тільки рухалося, але болти йшли «в молоко». Добре ще, що вони самоповоротні, а то довелося б по всій околиці лазити, розшукуючи їх. А так: піф-паф — і всі в сагайдаку, рідненькі. Виявилося, що, коли цілишся, слід враховувати купу факторів, наприклад, швидкість польоту важкого болта і швидкість цілі, та ще й знати б, куди ця ціль збирається рушити. Ні щоб стояти й чекати, поки моя стріла долетить і приб'є. Коротше, Габрі вдавав, що не кепкує з мене, але я якось почув вимовлене пошепки «рукодуп». І стало так прикро, що я таки підстрелив одного зайця. Правда, з урахуванням забійної сили арбалета, від вухатого звірка нічого не залишилося. Хороша зброя, тільки з нею потрібно виходити на справжнього монстра, і, бажано, щоб той не ворушився.

Непомітна з тракту доріжка і справді вивела нас в ущелину. Гарна така, скелясті стіни стрімко підіймаються вгору праворуч і ліворуч, сонце немов заглядає з цікавістю: а що там? А там ми йдемо з Габріелем. По дну ущелини біжить веселий струмок, що претендує після наступної зливи перетворитися на бурхливу річку. Між камінням пробиваються гостролисти, по стінах ущелини місцями ростуть вперті чагарники й навіть невеликі деревця. На чому вони тримаються? Повз струмок тягнеться доріжка, розчищена від каміння, яка веде до земель напівросликів. Пів години — і ми на місці!

Поселення напівросликів... як поселення напівросликів. Круглі двері, що ведуть у глибину пагорбів, округлі віконця, дерев'яні ґанки, ліхтарики біля входу, викладені камінням доріжки й море квітів: братки, лаванда, ісоп. Це ті, що я знаю, та інші, яких я не бачив раніше, і як називаються — без поняття. Два шикарні коркові дуби по обидва боки доріжки сплелися гілками, утворюючи арочний вхід. Усе таке яскраве, строкате, квітчасте. Казкове, одним словом. Тільки не видно жителів. Хоча он хтось побіг із двома відрами до колодязя на краю селища.

— Гей, напіврослику! — крикнув Габрі, повертаючи туди ж.

— Не називай їх так, вони цього не люблять, — штовхнув я в бік товариша.

— А, гобіти... Ну, гаразд... Гобіте, стій!

Побачивши, що ми не вороги, маленький чоловічок опустив відра, насторожено озираючись.

— Вітаю, добрі ельфи! Біллі Щуробій до ваших послуг!

— Щуробій, значить? — хмикнув ельф. — Круто. Щурів, значить, б'єш?

— Довелося вбити парочку, — похвалився гобіт. — Навіть без зброї, простими вилами! Але тепер у наше селище Піддубний Ріг така біда прийшла, що з вилами не вийдеш.

Малий зовсім спохмурнів. Був він зростом мені під пахву, великоокий, середніх років, але всім нагадував дитину: фігурою, повадками, рухами, навіть голосом.

— І що ж за біда прийшла у ваше селище, Біллі Щуробою? Чи не про того перевертня ти кажеш, про якого нам повідав господар «Співучої карафки»? — поцікавився я. Нема чого тягнути, час до справи.

— Він, він! — згідно закивав головою напіврослик. — Якраз до вечора хилиться, ми вже й не виходимо в цей час, бо небезпечно. Днями старого Барадина Куцого Хвоста звір задер, а він же всього лише на хвилинку після заходу сонця вийшов! Я б і зараз уже двері замкнув на всі замки, та тільки кинувся — води треба принести, вдома двоє дітей малих.

— І що, такий уже великий та страшний звір? — запитав світлий ельф.

— О, дуже великий і просто моторошний! — зробив круглі очі Біллі. — Але ви... ви ж герої, так? У вас така грізна зброя! Ви ж можете вбити перевертня і звільнити Піддубний Ріг від напасті?

Малий дивився так благально, а в його очах загорілася надія. Да ми за цим і прийшли.

— Шкода мені вас, — вимовив я вголос. — Не заслуговуєте ви на таке життя. Але ми в місто поспішаємо. Що ми отримаємо, якщо звернемо зі шляху заради полювання на перевертня?

— О, не сумнівайтеся! — Щуробій приклав долоні до грудей. — На вас чекає щедра плата чистим золотом! До того ж ми покажемо коротку дорогу до міста!

— Добре, — кивнув я. — Спробуємо підстрелити хижака. Підкажи, де лігво його?

— Ось цією дорогою ми раніше ходили за ожиною, але тепер саме з того боку приходить звір, там його лігво. Ми вже й забули смак ожинових пирогів...

— Не плач, Біллі, — заспокоїв його Габріель. — Кажи дружині, хай замішує тісто, будуть вам пироги.

Ми рушили у вказаному напрямку.

— До речі, треба було хоч розпитати малюка, що за звір, — згадав я, озираючись, але гобіта біля колодязя вже не було видно.

— Та яка різниця? Вовк, напевно, як зазвичай, — відмахнувся світлий. — Нам-то боятися? З нашою зброєю? Підстережемо біля лігва й підстрелю його, мов зайця!

Зрозуміло, на мене з моєю влучністю надії немає. Хоча арбалет — зовсім інша справа. Потрібне тренування.

Габріель був налаштований оптимістично. На третьому рівні за визначенням нічого особливо небезпечного бути не може. Дитячі іграшки. Мені ж треба досвід набирати, а то як стрибну на сороковий... Ось там буде справжня січа.

Місцевість тут була гориста, поросла тереном, ожиною та скельними соснами. Видимість була обмеженою, тому я постійно озирався, боячись пропустити появу звіра.