Розділ 31. Око істини

Тим часом у Залі Прийняття хвилі паніки майже вщухли, ніби навіть Світ Таємних Бажань зробив вигляд, що нічого не сталося, але усе навколо Лу було просякнуте незрозумілим відчуттям. Навіть її друзі виглядали збентеженими, наче цей момент змінив не лише її долю, але й їхні власні. 

— Я не розумію, — тихо сказала Айра, коли вони разом йшли коридором, що вів до бібліотеки. — Як так могло статися? Ти була готова! Це не просто збій. 

— Я сама не знаю, — відповіла Лу, відчуваючи, як важкий погляд її друзів проникає в саму глибину її сумнівів. — Я думала, що все зрозуміла.  Я була впевнена, що розумію себе. Що моя роль уже існує. А тепер… ніби я дивлюся вглиб себе і нічого не відчуваю, і не бачу. Тепер усе змішалося. І це не просто про магію чи місце. Це щось більше. Щось, що я не можу визначити. 

Ремі провів по плечі рукою, намагаючись дати хоч якусь підтримку. Він мовчав, але його присутність була мов обіцянка того, що вони завжди будуть поруч.  

— Я думаю, ти не єдина, хто не знає, що відбувається, — проговорив Ремі, піднімаючи погляд. — Може, не вся істина доступна навіть нам і створена вона не для того, щоб про неї дізнавалися одразу. 

Лу зупинилася на кілька секунд, думаючи. 

— Далін сказав, що це може бути… моє створення. Тобто не моя роль, а моє власне визначення. Але що це значить? Як це може бути? І чому саме зараз? 

Її голос звучав дедалі тихіше, немов би вона сама не була впевнена в тому, що говорить. Айра, що завжди знаходила слова для підтримки, цього разу мовчала, а Ремі звернувся до неї: 

— Ти думала, що вона була готова до цього? Я теж, але це більше схоже на порожнечу, яку не можна заповнити. Усе, чого ми досягли, не має жодного пояснення. 

Вони були поряд з Лу, але ніхто не наважувався запитати найголовніше: Чому ти досі не знаєш, хто ти? 

Але тоді, як вони продовжували йти через довгий коридор, до них долинули кроки. Це був Далін. Він, незважаючи на вигляд самовпевненого наставника, не виглядав так, наче мав відповіді на всі питання. 

— Лу, — тихо промовив він. — Мені доведеться поговорити з керівництвом Академії. Ти не можеш залишатися Невизначеною. Це не просто інцидент. Це виклик. І ми повинні розібратися в цьому. 

— Я вже знаю, — сказала Лу, не піднімаючи голови. — Всі хочуть визначити мене. Але я не хочу цього. Я не хочу бути просто частиною системи, яку не розумію. Я хочу бути собою. 

Далін затримав погляд на ній, але відповів не одразу. Він дивився в її очі і Лу раптом зрозуміла, що навіть він насправді не знав, що сказати. 

— Я розумію, — нарешті промовив він. — Але ти повинна усвідомити, що коли тебе не можна зрозуміти, ти стаєш небезпечною для інших. Не тому, що ти зла. А тому, що ти не вписуєшся в межі, які вони вважають безпечними. Твоя роль… вона визначить, чи залишишся ти тут, в Академії, або підеш далі. 

Лу відчула біль від цих слів, але вони звучали правдиво. Занадто правдиво. Вона замовкла, намагаючись приглушити в собі ці бурі думок. 

У цю ніч Лу заснула раптово, наче її вимкнули. Вона не пам’ятала як дісталася до ліжка. 

Темрява прийшла не одразу. Спочатку було світло. М’яке, тепле, мов зсередини. Потім пролунав звук. Серцебиття. Не її. Повільне. Величезне. Як пульсація землі. 

Вона стояла в залі, якої ніколи не бачила. А, може, бачила, але не в цьому житті. Підлога під ногами була жива, з жилками світла. Стеля — безмежна. У центрі щось, що нагадувало людське око. Але не з плоті. З кришталю, всередині якого танцювали вихори. Образи. Пам’ять світу. 

І голос. Не людський. Усередині неї. 

— Ти йдеш, але не знаєш куди. Ти хочеш істини, але боїшся платити. І все ж… ти прийдеш. Бо вже почула мене. 

Лу хотіла говорити, але не могла. Її голос залишився в тілі, що спало. Вона тільки думала і думка ставала жестом. 

— Ти Око Істини? — запитала вона подумки. 

— Це — я. Те, що було до. Те, що залишиться після. Я не маю форми. Але маю пам’ять. І ти — одна з останніх, хто здатен її витримати. 

Око засвітилось сильніше. І вона побачила: себе. Маленьку. Зі скляним поглядом і порожніми руками. Потім себе дорослу, у плащі, що тремтів від сили. Потім  себе в крові. Потім — у світлі. І останнє: її обличчя зникло. Залишилася лише порожнеча, лише відчуття, що навіть ім’я може зникнути. 

— Щоб дійти до мене, ти мусиш втратити всі ролі. Навіть ті, що ще не отримала. Мусиш відпустити ім’я. І залишити тільки суть.   

Навколо почали падати уламки дзеркал. З кожного летіло її відображення. Вони тягнули руки. Шепотіли: 

— Залишайся з нами. Обери роль. Визначся. Не шукай глибше. 

Вони обіцяли спокій і забуття, але з Ока Істини йшов теплий подих правди, мовби воно знало її більше, ніж вона сама. 

— Прокинься, Лу. І коли будеш готова, я покличу ще раз. 

І вона прокинулась. Різко. Серце гупало, ніби щойно бігло. А кільце на пальці… пульсувало синім світлом. 

Вона не могла розібрати, чи це був кошмар, чи реальність. Відчуття було таким, ніби вона знаходиться між двома світами — сплячим і тим, що намагається пробудити її. 

І тоді, у темряві, вона почула його голос знову. 

— Ти так і не зрозуміла, що значить твоя сила, Лу. 

Це була та сама темна постать з маскою. Її власні страхи здавалися такими близькими, але вона не могла зрозуміти, звідки вони приходять. Вона відчувала їх настільки реально, що почала сумніватися в тому, чи має право існувати без цього темного голосу. 

— Вибір... — прошепотіла вона. 

— Ти не маєш вибору, Лу. Ти вже давно стала частиною того, чого боїшся. І твоє завдання — прийняти це. Але чи готова ти до цього? 

— Я готова до всього, що розкриє мені Світ, — сказала вона в тиші. 

Голос мовчав. І від того стало ще страшніше. Лу лягла на ліжко і, закривши очі, зрозуміла: її власний шлях буде настільки складним, що вона, можливо, не побачить його кінця.