Розділ 22. Тінь бажання

Наступні дні були ніби злиті в один нескінченний потік навчання, тренувань і спроб зрозуміти себе. Але попри зовнішній спокій Лу відчувала: щось змінюється. В ній самій. У повітрі. У самому Верелі. Місто почало дихати інакше, ніби Світ став помічати її так само, як вона починала помічати його. 

Одного вечора, коли місячне світло заливало внутрішній двір академії, вона знову відчула дивне тепло в кільці. Воно не пульсувало, не горіло, а ніби тремтіло. Вона присіла на сходи, зняла його й поклала на долоню. 

— Знову говориш з ним? — почувся знайомий голос.  

Далін. 

— Воно не говорить. Але… ніби чує, — відповіла вона, не відводячи погляду. — Іноді я теж чую. 

— Що саме? 

— Той внутрішній шепіт… Він ніби закликає мене зробити щось. Але я не знаю що. Іноді мені страшно, що я піду не туди. 

Далін сів поруч. Не надто близько, але й не відсторонено. Його погляд був серйозним, але м’яким. 

— Страх — це добре, Лу. Він означає, що ти розумієш, яка це відповідальність. А ще, що тобі не байдуже. 

— А тобі? Ти боїшся? — вона подивилася на нього вперше за довгий час не як на наставника, а як на людину. Яка завжди була поруч. 

— Щодня. Але не за себе. За тих, хто робить перші кроки. Як ти. Бо я знаю, що не можу пройти цей шлях за тебе. Все в твоїх руках. 

Вони мовчали, доки вітер не прошелестів листям. 

— Знаєш, — тихо сказала Лу, — іноді мені здається, що якби не ти, я давно б зійшла з розуму тут. 

Він легенько усміхнувся. І не відповів нічого, лише торкнувся її плеча. Легко. Спокійно. Але в цьому дотику було більше тепла, ніж у сотнях слів. 

Тієї ж ночі Лу прокинулася від дивного світла. Кільце світилося самостійно. Воно ніби тягло її кудись. Вона вийшла з кімнати, йдучи інтуїтивно. Вона знала, що якби не пішла, кільце все одно не дало б заснути. 

У закинутому крилі академії, де, як казали, колись була бібліотека, вона знайшла… двері. Замкнені. Але щойно вона торкнулася кільцем вони розчинилися, мов дим. 

Усередині панувала тиша, застиглий пил, а посеред кімнати був старий кристал, що висів у повітрі. Він був тріснутий, ніби колись не зміг витримати чийогось бажання. Щойно вона ступила ближче, кристал спалахнув і перед Лу з'явилося бачення: образ жінки в каптурі, яка створює щось із світла і тіней. Потім — вибух. Темрява. І голос: 

«Твоя сила — це не дар. Це вибір. Не всі зможуть прийняти його наслідки, бо кожен вибір залишає тінь.» 

Світ повернувся. Лу стояла, задихаючись. Її руки палали дивною енергією. Вона знала, що щойно проявилася її здатність: бачити приховане. Те, що інші не здатні помітити. Справжні бажання, небезпеку, брехню — все, що знаходилося за гранню очевидного. 

Коли вона повернулася, Далін уже чекав її біля кімнати. 

— Я відчув. Щось змінилося, — сказав він. 

І це “щось” було не тільки в ній. А й в самій атмосфері. 

Лу опустила очі. Їй хотілося розповісти все: і про бачення, і про кристал, і про страх. Але вона не знала, чи може. 

— Я знову відкрила щось у собі, — лише мовила. 

— І що ти відчула? 

— Що я стала сильнішою… і самотнішою. 

Далін наблизився. Його голос був ледь чутним: 

— Ти не самотня, Лу. Ти просто йдеш туди, куди ще ніхто не наважився. Але я поруч. 

Їхні погляди зустрілися. І вперше Лу не відвернулася. 

На ранок Наставники оголосили чергове випробування. Цього разу не просто перевірка теорії чи тренування в безпечному просторі. Це було польове завдання. Лу, разом із кількома іншими учнями, мала вирушити в одне з суміжних міст Світу Бажань — Арделін. Воно славилося тим, що в ньому жили ті, хто втрачав свої ролі. Ті, чия віра в себе згасла. Їх називали Затьмареними. Деякі з них колись були сильнішими навіть за Наставників. 

— Ваше завдання, — сказала Наставниця Іраель, — знайти джерело невидимого впливу, яке руйнує цей регіон. Ми підозрюємо, що в Арделіні ховається Зламаний Бажальник — той, хто колись виконував бажання, але зламався і спотворює чужі прагнення. 

Вона подивилась прямо на Лу. 

— У цьому місті вам знадобиться більше, ніж знання. Вам доведеться бачити… всю суть. 

Далін підійшов до Лу і вклав їй у руку маленький амулет. 

— Для захисту, — сказав тихо. — Але я знаю, що справжній твій захист у тобі самій. 

Арделін зустрів їх похмурими вулицями. Ніби саме повітря було тут в’язким. Лу намагалася сконцентруватися і згодом її сила знову прокинулася. Очі стали чутливими до тіней і сяйва і раптом вона побачила… химерну фігуру в натовпі. Її погляд не збігався з рухом тіла, і серце Лу затремтіло: може це людина, або не зовсім. 

Вона рушила за фігурою, не попередивши інших. Далін, звісно, помітив це  і непомітно пішов слідом. 

Фігура завела її у підземний перехід під старим мостом. Коли Лу наблизилася, кільце на пальці спалахнуло, і постать зупинилася. Її обличчя розкривалося, наче ілюзія спала. В ньому було щось людське, але спотворене болем і відчаєм. 

— Ти чуєш їх, так само, як я, — прошепотіло створіння. — Ти могла би стати такою, як я… Я теж колись казав, що хочу допомагати, а потім Світ захотів від мене більшого. 

Лу завмерла. 

— Я не хочу виконувати спотворені бажання, — сказала вона. — Я хочу… лікувати. 

— А якщо твоє лікування — це лише нова форма спотворення? 

Тіньова постать здійняла руку і враз навколо закружляли видіння. Обличчя, крики, страх, сльози. Лу закрила очі й зосередилася. Її сила — бачити правду. Справжнє бажання не те, що викрикують в істериці, а те, що мовчить у серці. 

Вона вдихнула  і побачила в створінні хлопця, молодого, зляканого. Його бажання було простим: не бути забутим. Він просто загубив себе в чужих прагненнях. 

— Я бачу тебе, — прошепотіла вона. — І я пам’ятаю. 

Тінь зникла. Залишився лише він — юнак із порожніми очима, який сів просто на землю і заплакав. Лу похитнулася, бо щось у ній згасло, ніби вона віддала частину себе разом із його болем.