Розділ 20. Серце двох світів

— Далін, — тихо почала Лу, коли вони залишили читальню, де провели кілька годин, вивчаючи древні тексти про артефакти. Її голос був майже шепотом, але у ньому звучала наполегливість. — Скажи… чи є спосіб… повернутися? Хоча б на мить. Назад. У мій світ. 

Він зупинився. Занадто різко, як для звичайної реакції. Його очі зосереджено дивилися на неї, і в них відбився сум, якого Лу ще не бачила раніше. 

— Навіть не думай про це, — сказав він різко. Слова прозвучали раніше, ніж усвідомив, що проговорив це уголос. — Ти хочеш повернутись… через маму? — спитав уже спокійніше. 

Вона кивнула. 

— Я не змогла попрощатися. Я… я була зла, а вона просто… зникла. Я думала, що звикну. Що біль притупиться. Але він не йде. Навіть тут, у цьому світі. І я… хочу побачити її востаннє. Хоч на хвилину. Почути її голос. 

Далін мовчав. Він зітхнув, важко, і відвів погляд. 

— Є спосіб, — сказав він зрештою. — Але він не для учнів. Він… болючий. І небезпечний. Це не справжнє повернення, лише тінь, ілюзія реальності. Ехо твого минулого. Його можна викликати, але ціна... 

— Я готова, — перебила Лу. — Я готова віддати все. Я просто хочу, щоб вона знала… що я її люблю. Я готова навіть втратити себе. 

— А якщо після цього біль стане ще сильнішим? — тихо спитав він. 

— Тоді… я зітру спогад, — прошепотіла вона. — Так, як вчать у класі. Як з болючими бажаннями. Просто... зітру його. Як ніби її ніколи не було. 

Він здригнувся, ніби слова принесли біль фізичний. Це зламало його. Далін зробив крок до неї, взяв її за руки. Його дотик був теплий, але в його очах палала тривога. 

— Не можна стирати любов, Лу. Її навіть болем не можна знищити. Вона залишається… в кожному твоєму рішенні. У тому, ким ти стала. Але… — він замовк, потім продовжив, — якщо ти справді цього хочеш, я піду з тобою. Я не дозволю тобі бути там самій. 

Вона вдячно подивилася на нього, і вперше за довгий час її погляд не тремтів від страху. Вона знала, що попереду буде важко, і що, можливо, зустріч з мамою стане не тим, чого вона очікує. Але це був її вибір. Її правда. Її біль. А ще її надія. 

Вже вночі, коли Академія спала, Лу й Далін спустилися до Сферичного залу — місця, де зберігалися відлуння забутих спогадів. Там, серед сріблястого світла й тихого гулу часу, вона вперше побачила, як відкриваються двері минулого… Повітря тут було густим, а світло майже не відбивалося і не лишало тіней. 

Коли портал м’яко розчинився, Лу опинилася перед знайомим подвір’ям. Тепле світло вечора падало на старий будинок, а мама сиділа на ґанку — спокійна, тиха, ніби чекала саме на неї. У її очах не було здивування. Лише лагідна впевненість. 

— Ти прийшла, — промовила вона. — Я знала, що так буде. Рано чи пізно. 

Лу завмерла. Її серце билося, мов птаха в клітці. 

— Звідки?.. 

— Бо я вже була там, — м’яко мовила мама. — У Світі Таємних Бажань. І знала, що саме там опинишся і ти. Бо там я зустріла твого батька. Я відчувала, що ти прийдеш, що знайдеш спосіб. 

Мовчання запало між ними, наповнене шепотом вітру. Мама говорила далі, повільно, ніби зважуючи кожне слово: 

— Він не був людиною зі звичайного світу. Він народився там, у тому Світі. Його сила була природною, майже первинною. Він був одним із тих, кого називали Сторожами Потоку — рідкісна, майже міфічна роль. Він був Великим. Він не виконував бажання, він формував самі їхні витоки. Він вирішував, які з них мають право на існування. Його вплив сягав далеко, навіть у ті місця, куди не дотягувалася влада Ради. 

— Але чому ти пішла звідти? — запитала Лу, не відриваючи погляду. 

— Бо вибрала тебе, — прошепотіла мама. — Він хотів залишити спадок. А я — дати тобі шанс на звичайне життя. Ми вірили, що це можливо. Але кров світу, в якому він народився, виявилася сильніша за наші бажання. Ми кохали одне одного і нам було важко розлучатися. Та твоє життя було важливішим. 

Мама взяла руку Лу. 

— Ти особлива, бо в тобі обидва світи. І та сила, яка прокидається в тобі зараз… це від нього. Але також і твоя. 

— Він ще живий? — прошепотіла Лу. 

—  Не знаю. Моє повернення — найбільше порушення усіх правил. Якщо він живий, він знає про тебе. Можливо, спостерігає. Але... бути донькою Сторожа Потоку — це не тільки дар. Це також і небезпека. Багато хто захоче використати тебе. Тебе шукатимуть, Лу. І не всі захочуть, щоб ти вижила. Тому ти маєш бути обережною. Не довіряй усім, але вір у власну силу. 

У грудях Лу наростав вогонь: змішання страху, рішучості й... дивної гордості. 

— Я хочу знати більше про нього. І про себе. Про те, ким я можу стати. 

— І ти дізнаєшся. Але обережно, Лу. Деколи істина — найбільше бажання. А іноді — найгірше з проклять. 

— А той чоловік… якого я називала татом… — Лу опустила очі. — Хто він тоді? 

Мама мовчала кілька секунд. У її погляді з’явилася ніжна тінь болю і вдячності водночас. 

— Він був… є хорошою людиною. Він врятував мене у звичайному світі, коли я повернулася звідти. Я була самотня, розгублена… і вагітна тобою. 

Лу підвела голову. 

— Тобто… мій справжній батько… 

— Твій справжній батько був тим, хто порушив правила Світу Таємних Бажань заради мене. Він… повернув мене до мого світу. Заплатив за це високу ціну. Бо навіть Великим не все сходить з рук. Я не знаю, що з ним сталося, Лу. Я чекала, молилась, але він більше не з’явився. Можливо… він більше не зміг. 

Очі Лу наповнились слізьми. Мама продовжувала: 

— Коли я зустріла твого тата… він просто був поряд. Він не ставив питань. Прийняв мене такою, як є. Він знав, що ти не його кров, але жодного разу не дав тобі цього відчути, не дозволив цьому стати правдою. Він любив мене. І тебе більше, ніж можна уявити. 

— А… мої сестри? 

Мама ледь усміхнулася. 

— За роки проведені з ним, ми хотіли дітей, але я не могла більше народити. І тоді… ми вирішили подарувати дім тим, хто його потребував. Обидві дівчатка з дитячого будинку. Ми полюбили їх як рідних. І вони стали нашими. Як і ти.