Розділ 17. ключ до сплячого бажання

Одного вечора, коли Лу вже поверталась до своєї кімнати, вона почула дивні голоси з архівного крила. Її не мало б там бути, але вона пішла. Кільце відгукнулося тихим імпульсом. 

Сховавшись за колону, вона побачила тінь. Сильна фігура в темному капюшоні схилялась над старим артефактом — оберемком масок, які пульсували червоним світлом. Одна з них здалася знайомою. Маска була тріснута, з викарбуваним символом Зали Відлунь. Можливо, це був знак Кейра? 

— Заборонене має повернутись, — почувся голос. Низький, спотворений, ніби одразу декілька говорили одночасно. 

А потім хтось схопив її за плече. 

— Що ти тут робиш? Я сподівався, що ти сюди не прийдеш… але знав, що все таки знайду тебе саме тут, — тихо сказав він. 

Вона різко обернулась. Це був Далін. Але обличчя його було не таким, як завжди. Суворе, насторожене… І щось у його погляді підказало їй, він теж щось знає. Можливо, більше, ніж показує. 

— Я мала побачити це, — прошепотіла Лу. — Це все якось пов’язано зі мною, з кільцем… і з цими тінями. 

Далін повільно кивнув. 

— Ти маєш рацію. І, боюся, ми вже не маємо часу тримати тебе осторонь. 

— Що це значить? 

— Це значить, що наступного разу, коли тіні з’являться, ти підеш за ними. 

Ніч була тиха, але в тиші щось ховалося. Лу не могла заснути. Кільце пульсувало на пальці зловісним теплом, ніби попереджало або… кликало. 

— Пора, — сказав Далін, коли вона вийшла з кімнати. Його голос був майже нечутним, але в очах читався блиск сталевої рішучості. 

Вони рушили до північного крила Академії: закинутої частини, куди студентам заборонено навіть заглядати. Там, за сотнями закритих дверей і запиленими залами, зберігалося те, про що говорили пошепки. Речі з минулого, коли ролі ще не контролювалися і деякі здібності не мали меж. 

Вони пройшли через вузький прохід, захований за ілюзорною стіною. Лу відчула, як повітря стало густішим, ніби сама реальність опиралася їхньому руху. 

— Ти маєш триматися поруч, — попередив Далін. — Це місце реагує на страх. 

Вони увійшли до великої зали, де на підлозі химерним візерунком було викладено знак із символів, один з них збігався з гравіюванням на її кільці. 

— Що це? — прошепотіла Лу. 

— Знак Сплячого бажання, — відповів Далін. — Він з’являється лише тоді, коли хтось із обраних торкається забороненого. 

— А я обрана? 

— Обраних не існує, Лу. Є ті, хто може щось відкрити чи, навпаки, закрити. Ти — рушій, механізм, який щось зрушує у Світі Тіємних Бажань. І не лише через кільце. В тобі є дещо, що притягує стару силу. 

Коли вона торкнулась символу і простір довкола здригнувся. Із темряви почали проступати фігури. Прозорі, тремтливі, як дим над вогнем. Вони не мали лиця, але кожна несла в собі спалах бажання. Одне помститись. Інше відродити минуле. Третє забути все. 

Одна з тіней підійшла до Лу й прошепотіла: 

— У тебе всередині не тільки бажання. У тебе є ключ. Але двері відкриються тільки тоді, коли ти вирішиш: зламати їх чи забути і створити нові. 

Тінь потягнулась до кільця і світло навколо вибухнуло. 

Лу впала на коліна. Її голова запаморочилась. Вона не могла дихати. Тіні ставали агресивнішими, їхні голоси змішувались у гул. 

Далін кинувся вперед. У його руці з’явився меч з живого вогню. Він розсік повітря і тіні відступили, скрикнувши беззвучно. Він схопив Лу й підняв на ноги. 

— Досить. Ми йдемо. 

— Але я… — вона ледь дихала. — Я була так близько… 

— І могла втратити все. Наступного разу ми будемо готові. Я не мав права наражати тебе на небезпеку. 

Коли вони повернулися, Лу вже знала: кільце не просто артефакт. Воно — залишок старої епохи і її кров резонує з його силою. Але вона не мала права впасти. 

Бо тепер говорилося не про її страхи. І не про заборонені бажання. Це було про те, хто має право вирішувати, яким Світ прокинеться завтра.