Розділ 15. Межі та ключі

Новий день в Академії почався зі срібного туману, що ковзав коридорами, мов жива істота. Лу все ще пам’ятала нічну розмову з Даліном, але зараз вона занурювалася у навчання з особливим запалом. Щось у ній змінилось. Може, то була впевненість, може — внутрішній виклик. 

На перших уроках викладали основи Формування — практику, що дозволяла перетворювати проєкції бажань у фізичну форму. Лу здивувалася, коли їй вдалося з першої спроби сформувати світлячка зі спогаду про дитинство. Хоча він існував лише кілька секунд, але цього було достатньо, щоб показати, що щирість важливіша за техніку. Викладачка схвально кивнула. 

— В основі всього — емоція. Не техніка. Не формула. Ваша щирість — ваша сила, — сказала вона. 

Її друзі завжди були з нею. Вони разом тренувалися, обмінювалися знаннями, навіть раз спробували викликати колективне відображення бажання і, на подив Наставників, у них це вийшло. На кілька хвилин перед ними з’явилася напівпрозора вежа, зроблена з води і спогадів, що світилася зсередини, немов сама пам’ять стала живим об’єктом. 

— Хто з вас був ініціатором? — запитав один із Наставників. 

— Усі, — відповіла Лу. — Але вежа була моя. 

Відтоді її почали сприймати не просто як Невизначену, а як ту, що може стати кимось важливим. В Академії це мало значення. 

Кільце вона не носила щодня, але завжди знала, де воно. І хоч сила ще не прокинулась повністю, Лу відчувала, що щось всередині неї пульсує, ніби чекає свого моменту. 

Одного вечора вона стояла в Саду Рівноваги, тихому місці між баштами Академії, де студенти медитували або спілкувалися з Наставниками. Айра сиділа на камені неподалік і щось малювала у повітрі пальцем — знаки, які лише вона могла бачити. 

— Ти змінилася, Лу, — сказала вона раптом. — Ти стала... яскравішою. 

— А може, я просто знайшла щось важливе, — усміхнулась Лу. 

Ремі підійшов із чашкою запашного напою і додав: 

— Або когось. 

Лу засміялась і не відповіла. Але у її серці справді росло щось нове. Відчуття дому. Відчуття мети. І тихе тремтіння сили, що чекала, коли вона буде готова. 

В Академії настав час нового випробування. Воно не було офіційним, бо не звучало жодних оголошень чи урочистих заяв. Просто одного ранку Наставники зібрали найкращих учнів і мовчки вивели їх за межі звичних аудиторій. Лу була серед них. 

— Цього разу, — сказав Наставник Тенріс, — ви не будете шукати бажання інших. Ви спробуєте виявити власні обмеження. Бо лише через зустріч із межами ви можете зрушити їх. 

Їх повели до Зали Кришталевого Кола — простору, де енергія Світу Таємних Бажань реагувала не на думки, а на внутрішні бар’єри. 

Всередині простір змінювався з кожним кроком, наче жив власним життям, реагуючи на страхи і спогади, що існували в серці. Лу бачила себе маленькою, коли ще боялась темряви. Бачила, як стоїть біля ліжка своєї найменшої сестрички, прикриваючи її ковдрою. Бачила, як плаче, бо не може нічим допомогти своїй мамі. Всі ці сцени — ілюзії, але надто справжні, надто болісні. 

Вона стояла серед них одна, коли простір раптом здригнувся, і перед нею з’явився той самий вогняний світляк, що колись створила на уроці. Але тепер він палахкотів яскравіше, мав форму людського серця, і говорив її голосом, мовби висловлював її власні думки і переживання: 

— Ти боїшся не невдачі. Ти боїшся, що коли відкриєшся, тебе використають. 

Світ навколо затремтів. Серце перетворилося на кільце. Те саме. І воно мовило вже чужим голосом: 

— Ти носиш мене, але не дозволяєш собі стати мною. 

Лу потягнулась до кільця і вибух енергії відкинув її назад. Коли вона відкрила очі, поруч стояв Далін. 

Він мовчки подав їй руку. В його погляді не було осуду, лише спокійне розуміння того, що вона може більше, ніж уявляє. Вона стиснула його пальці і підвелася на ноги. 

— То це — мої межі? — прошепотіла вона. 

— І твої ключі, — відповів Далін. — Ти не маєш долати їх. Ти маєш прийняти. І тоді підеш далі. Лише тоді вони стануть дверима, крізь які можна пройти. 

Після цього випадку Лу довго мовчала. Але всередині щось змінилось. Кільце вона більше не ховала. І під час тренувань воно почало світитися м’яким блакитним сяйвом, ніби визнавало її силу. 

Її друзі знову помітили певні зміни. Айра мовила: 

— Ти стала впевненіша. Більше схожа на когось, хто знає свою дорогу. 

— Можливо, я просто перестала її боятися, — зітхнула Лу. 

Ремі усміхнувся крізь окуляри: 

— Ти почала світитися. І це не метафора. 

Попереду були нові випробування, нові таємниці. Але тепер Лу вже не почувалася Невизначеною. Вона ставала кимось. І це "кимось" було страшенно важливо дізнатися до того, як вона зробить свій вибір остаточно, бо це змінить не тільки її, а й увесь Світ.