Розділ 11. Тепло в тіні

Одного вечора, після уроку про історію ролей, Лу і Далін залишились удвох біля фонтана, вода в якому ніколи не падала вниз, а здіймалась догори. 

— Ти досі боїшся? — запитав він тихо. 

— Тепер… трохи інакше. Мені більше не страшно за себе. Страшно, що я можу втратити те, що вже маю. Тебе. 

Тиша зависла між ними, не тривожна, а глибока, як мить перед вибухом. 

Далін повільно сів поруч. Він дивився на неї довго. Потім торкнувся її пальців м’яко і в його очах було те, що Лу ніколи раніше не бачила. 

— Ти не перша, кому я допомагав пройти шлях, — сказав він. — Але ти.... перша, через кого я не можу лишатися спокійним. 

— Бо я постійно потрапляю в біду? 

Він ледь усміхнувся, але швидко повернувся до серйозного тону. 

— Ні. Бо ти змінюєш мене. А це небезпечніше, ніж будь-яка тінь чи древній артефакт. 

Вона опустила погляд. 

— Я боюсь. Бо якщо щось трапиться.... я не витримаю втрати. Ти  — перший, хто бачить мене не як потенціал, не як загрозу. А як..... людину. 

Далін заплющив очі. 

— Я вже колись зробив вибір. І цей вибір коштував життя тій, хто мені довіряла. Я намагався врятувати її, але.... я втратив не тільки її. Я втратив довіру, себе, свою роль. І я не знав, чи колись знову зможу довірити щось своєму серцю. І відтоді я обирав безпечну відстань замість близкості. 

Він розплющив очі і вони тепер світилися м’яким золотом, не магічним, а ніби живим. 

Лу мовчала. Слова здавались зайвими. 

— І тоді з’явилася ти. 

Її серце пропустило зайвий удар. 

— Якщо я піду цим шляхом з тобою, — сказав він повільно, — я можу знову зруйнувати все. Але якщо залишусь осторонь, втрачати тебе буде боляче ще більше. 

— То не залишайся осторонь, — прошепотіла вона. 

— Тоді пообіцяй мені щось, — його голос затремтів. — Якщо колись стане вибір, ти обереш себе. Не мене. Не бажання. Себе. 

Вона ледь кивнула. Не одразу, звичайно, але в цьому русі була впевненість. 

— А якщо ти станеш тим, кого треба зупинити? 

Він посміхнувся. Цього разу по-справжньому. 

— Тоді зупини. 

У його словах не була страху, лише безмежна довіра. Вода у фонтані спалахнула коротким світлом, ніби відгукуючись на їхні слова. І Лу вперше зрозуміла: ця ніч не про кохання. Вона про вибір. І про крихкий шанс бути не частиною чийогось шляху, а разом створити новий.  

Вона поверталась у Бібліотеку лише вночі. Тепер тінь дверей сама з’являлась, коли вона торкалась свого кільця. І впускала, мов стара знайома. 

Цього разу вона була не сама. 

Далін ішов поруч. Мовчки, з напругою в плечах. Він не довіряв цьому місцю. Не довіряв тиші, що стискала горло, і світлу, що не мало джерела. 

— Це небезпечно, — прошепотів він, коли вони опинилися в Залі Ненаписаних Книг. — Тут усе може стати правдою. 

— Я знаю, — відповіла Лу. — Але іноді треба подивитися в те, що ще не сталося. 

Вона підійшла до своєї книги. Та чекала на неї завжди в тому ж місці, немов знала, коли вона прийде. Обкладинка лишалась порожньою, окрім її відбитка. Але коли вона простягнула руку щось змінилось. 

Далін торкнувся її плеча. І ненароком торкнувся книги. 

Мить. Абсолютна тиша. А потім сріблястий відблиск. Поруч із її відбитком на обкладинці з’явився ще один. Його. 

Лу здригнулась. 

— Вона ніколи раніше так не реагувала, — сказала вона тихо. 

— Вибач. Я… не хотів. 

— Ні. Це… цікаво і навіть трохи незвично. 

Вона відкрила книгу. На сторінці, яку мала заповнити, вже щось було. Рядки, написані не її рукою: 

"Вона могла залишити мене. Але залишилася. Вона могла брехати. Але мовчала, бо правда боліла. Я бачив, як вона обирає Світ навіть тоді, коли її серце кричало моє ім’я." 

— Це не мої слова, — прошепотіла Лу. 

— Але це правда, — сказав він. — Це те, в чому ти боїшся зізнатися собі і навіть усьому Світу. 

Вони мовчали. А потім на тій же сторінці з’явився ще один рядок, ніби написаний обома: 

"Тепер ця історія була не лише її." 

Лу закрила книгу. Вперше вона відчула, що не самотня.