Розділ 10. Ті, що залишаються

На наступному уроці практик, коли Наставниця Тарі демонструвала, як утримувати енергію бажання в чистій формі, Лу спробувала повторити за нею. Та замість світлої кулі, як у всіх інших учнів, у неї між долонями виник тонкий срібний серпанок: ледь видимий, але живий. Він тремтів і витягувався, мов намагався торкнутись до чогось, що бачила лише вона. залишаючи за собою легкий слід світла у повітрі. 

Наставниця зупинилась, підняла брову і нахилилася трохи ближче: 

— Це... не зовсім те, що ми вчили. Але цікаво. Надзвичайно цікаво. 

Лу відчула, як у грудях підскочило серце: і захоплення, і тривога водночас. Це було її власне світло і воно відрізнялося від всіх інших. Вона відчула маленьку гордість за себе. Нарешті у неї вийшло хоч щось. 

Після уроку, Далін знайшов її у внутрішньому дворику Академії, де вона сиділа на лавці під фіолетовим деревом думок. Листя тихо колихалося у вечірньому вітрі, ніби хтось шепотів старі історії. 

— Кільце активувалося, так? — запитав він без прелюдій. 

Вона кивнула, не приховуючи. 

— Я бачила… себе. Іншу. І ще... вийшла якась нитка, щось срібне. Наче… я могла дістатися до чогось. Але не знала, куди вона веде. 

Далін сів поруч, мовчки. Його присутність трохи заспокоювала і додавала сили. Потім він заговорив м’яко: 

— Це не просто артефакт. Воно обирає не лише по потенціалу. А по ризику. Такі кільця з’являються, коли світ потребує змін. А це завжди небезпечно. Завжди болісно. Його світло може спокусити, змінити або навіть спалити те, що серце ще не готове відпустити. 

— То що це значить? 

— Що або ти — каталізатор, або спалах. А може, й обидва водночас. 

Він подивився на неї довго, і в його очах вона впізнала щось більше, ніж просто наставницьке занепокоєння. Там зароджувалося щось нове. 

— Але тобі доведеться вибрати, Лу. Ти або підеш стежкою, яку тобі дадуть, або створиш свою. І ця друга завжди тягне за собою втрати. 

Втрати… 

Лу подумки побачила своїх сестер. Матір. Світ, що вона залишила. 

Вона ще не знала, що саме має зробити. Але знала точно: це кільце не просто ключ. Воно — поклик. І вона вже не зможе його ігнорувати. 

Тієї ночі Академія дихала інакше. Коридори були напівтемні, світлові кристали приглушено мерехтіли, ніби теж спали. Лу прокинулась різко, з відчуттям, що хтось покликав її. Вона сіла на ліжку і подивилась на руку. 
Кільце було холодним.  

— Добре… — прошепотіла вона. — Я готова слухати. 

Лу вийшла з кімнати босоніж, не запалюючи світла. Ноги самі понесли її у старе крило Академії, туди, куди студентів пускали рідко: зал переходів, місце для вправ із нестабільною енергією. 

Вона стала посеред кола, де підлога була вкрита тріщинами старих рун. Повітря тут завжди було густішим, ніби пам’ять простору не хотіла відпускати минуле. 

Лу заплющила очі й простягнула руки. 

— Якщо ти справді нитка… — тихо сказала вона, — покажи, куди ведеш. 

Спершу нічого не сталося. Чути було лише її власне дихання і слабке тремтіння в пальцях. А потім відчувся легкий холод, знайомий до болю. 

Між її долонями знову з’явився срібний серпанок. Але тепер він не був хаотичним. Він витягувався рівно, впевнено, як шлях, що давно знав напрямок. З серпанку сформувалась тонка нитка. Вона була жива, пульсуюча. 

Лу зробила крок уперед. Нитка потягнулася за нею. Світ навколо наче послабшав. Стіни втратили чіткість, а простір почав складатися складками, як тканина. 

Вона побачила руїни, що плавали у яскравому світлі. Вежі без вершини. Люди або ті, ким вони колись були, що стояли нерухомо, ніби забуті власними бажаннями. 

І себе. Знову. 

Та інша Лу стояла навпроти. Її погляд був спокійнішим. На руці таке саме кільце, але тьмяніше, ніби пережило втрату. 

— Не зараз, — сказала та, і голос пролунав прямо в голові. — Ти ще тримаєшся за багато що. Ти не готова, але твій час прийде. 

— За що я тримаюся? — видихнула Лу. 

Інша вона не відповіла. Лише торкнулась нитки.  Біль вдарив у груди миттєво. Спогади, яких Лу не переживала, але відчувала, мов свої: про вибір, який коштував життя; про рішення, після якого не залишилось дороги назад; про світ, який не вдалося врятувати повністю. 

Лу скрикнула і розірвала контакт. Нитка зникла. Світ повернувся різко, мов удар блискавки. Вона впала на коліна, задихаючись, долоні тремтіли. 

— Отже… — прошепотіла вона, дивлячись у порожнечу. — Ти ведеш не лише вперед. 

Коли Лу повернулась до кімнати, схід сонця вже торкався веж Академії. Вона не спала, але й не відчувала втоми. Лише ясність, тривожну, але справжню. 

Нитка не була шляхом втечі. Вона була зв’язком між можливостями. І тепер Лу знала: чим далі вона піде, тим менше зможе повернутись до тієї, ким була. Але також, тим більше шансів матиме змінити те, що інші вже втратили. Вона стиснула руку в кулак. 

— Я ще не готова, — сказала вона в тишу. — Але я навчуся. 

І цього разу тиша не заперечувала. 

Останні кілька тижнів Лу жила у ритмі академії: уроки, тренування, нові знання. Але поруч із цим були й інші моменти. Теплі. Неочікувані. 

Вона частіше залишалась після занять, щоб поставити Даліну додаткові запитання. Він завжди чекав спокійно, з легким нахилом голови, як той, хто вже знає, що хтось прийде. 

— Чому ти не Куратор? Твоя роль не дозволяла ним бути ? — якось запитала вона, коли вони затримались у Південній башті, де зоряне світло проходило крізь скляну стелю, немов дощ із зірок. 

— Колись був, — відповів він. — Але моя роль змінилась. Я мав піти. Але не пішов. А потім… з’явилась ти. 

Він усміхнувся не сильно, але щиро. І ця усмішка трохи розтопила лід її тривоги. Її друзі жартували, що Лу і Далін бачаться частіше, ніж усі інші. І вона не заперечувала. Хоча, щойно залишалась сама, губилася в думках. Що це? Просто довіра? Чи щось більше? 

Вона не була сама у своїй невизначеності. Разом з нею вчилися її друзі: