Розділ 8. Кодекс і вибір

Наступного дня в розкладі з’явився новий предмет — "Основи Правил Світу Таємних Бажань". Усі Невизначені зібралися в аудиторії, стіни якої були вкриті живими написами. Вони текли, змінювалися, реагували на присутність. У центрі стояв Наставник, про якого ходили легенди — пан Арен, похмурий, високий, із незворушним обличчям. Його присутність змінювала повітря: слова в залі завмирали, ще не встигнувши прозвучати. 

— Світ Таємних Бажань існує завдяки правилам, — почав він. — Вам здається, що тут усе можливо. Але це ілюзія. Усе тримається на тонкому балансі. І якщо ви хочете вижити, ви мусите знати, коли не можна навіть думати. 

Лу відчула, як у неї стислися пальці. Вона вже, здається, порушила це правило. Не сьогодні, а раніше.  

Він клацнув пальцями, і перед кожним з’явилася тонка пластина — особистий “кодекс”. Пластина була теплою, ніби тільки-но цей кодекс створили. 

Основні правила світу: 

1. Бажання мають ціну. Завжди. 

2. Зміна ролі без дозволу — злочин. 

3. Заборонено створювати бажання, яких не існувало раніше. 

4. Виконання чужих бажань без їхнього усвідомлення карається. 

5. Той, хто дізнається свою справжню суть до Зали Прийняття, порушує межу. 

6. Куратори — зв’язок між Невизначеними та Системою. Але навіть вони не всесильні. 

7. Приховані ролі — табу. Про них не говорять. Їх не викликають. Їх не вивчають. 

8. Світ має пам’ять. І вона карає тих, хто забуває. 

Лу пробіглась очима по кодексу. Деякі правила здавалися зрозумілими. Інші, як застереження. Але останній рядок закарбувався їй у пам’ять: 

“Навіть найбільше бажання може перетворитися на прокляття, якщо не знати, де його межа.” 

Вона раптом зрозуміла: проблема не в тому, що вона не знала меж. Проблема була в тому, що їй хотілося їх перевірити, хотілося дізнатися, де ж та точка невідвороття. 

Під час практичного завдання кожен мав на прикладі вигаданих ситуацій визначити, яке правило було порушено. Відповіді були прості. Занадто прості. Справжні порушення ніколи не виглядали так очевидно. 

Лу намагалася зосередитися, але кільце в кишені тепліло щоразу, коли вона читала про приховані ролі. Воно нібито реагувало. 

— Ти знову відсутня, — прошепотів Далін, нахилившись до неї. — Зосередься. Якщо провалиш цей етап, тебе не допустять до наступної Зали. 

У його голосі не було роздратування чи розчарування. Лише страх. Страх за неї і її подальше майбутнє. 

— Я не можу не думати про те, що… можливо, це кільце — ключ до того, ким я маю бути, ким можу стати. 

— Або до того, ким ти не повинна бути ніколи, — відповів він. — Світ не прощає необережності. Особливо тим, хто має більше сили, ніж думає. 

Лу старанно вивчала правила, проходила практичні завдання і була однією з найуспішніших серед Невизначених. Вона грала за правилами так добре, що майже сама повірила в них. Її Куратор Далін відзначав її посидючість і внутрішню рівновагу. Вона справді намагалася поводитись правильно. Навіть тоді, коли серце тремтіло, а сумніви шепотіли: "Ти не така, як інші." 

Вона знайшла друзів серед учнів: вогненну і відчайдушну Айру, замкнутого, але доброго Ремі. Її нове оточення додавало тепла, але тривога жила глибоко, не полишаючи ні вдень, ні вночі. Особливо, коли Лу торкалася кільця. 

Воно наче дихало. Тепле, з енергією, яка не була зла, але й не була повністю безпечною. У снах вона бачила дивні фрагменти: двері без замків, обличчя без рис, голос, що шепотів: "Ти вже обрана. Просто ще не знаєш для чого. Ти вже на напівшляху. Вороття назад немає"  

І як більшість з людей, Лу завжди була допитлива. Її манило нове та незвідане. 

— Ти справді хочеш піти туди? — шепоче Айра, поправляючи ковдру на плечах замість плаща. Її очі, завжди яскраві, тепер світилися хвилюванням. Лу знала, якщо їх спіймають, жоден пункт кодексу не стане на її захист. 

 — Абсолютно, — відповідає Лу, ховаючи свічку у долонях. — Вчора кімната з’явилася у вежі Аероніки. Сьогодні має з’явитися десь тут. 

 — Це не доведено, — бурмоче Ремі, — хоча ймовірність… 17,3%. Але якщо вона справді виникає там, де хтось хоче щось справжнє… 

 — То ми маємо шанс, — усміхається Лу. — Бо я хочу її знайти. 

 — Ти щось хочеш. Нарешті, — кидає Айра з примруженими очима. — Уже прогрес. 

Вони блукають коридорами на третьому рівні. Айра попереду з ілюзорним ліхтарем, що світиться вогниками у формі зірок. Ремі позаду. Він залишає позначки, вирізані на стінах ножем бажань (той показує шлях лише тим, хто не вагається). Лу помітила: він світиться лише тоді, коли Ремі справді не сумнівається. Його рухи точні, мовчазні. Айра час від часу зупиняється, щоб прислухатись, здається, їй просто подобається відчуття забороненої пригоди.  

 Вони проходять повз клас алхімії, кімнату з годинниками, і навіть через “поворот, який змінює спогади” на якому Айра майже забула, хто вона, поки Лу не витягла її за руку й не прошепотіла: "Ти — Айра. Сильна. Жива. Реальна." Лу відчула запаморочення. Цей коридор забрав у неї щось дрібне, але важливе. Та не могла згадати, що саме. 

 — Мені це варто записати, — видихає Айра, коли приходить до тями. — Ти мене щойно воскресила. Звучить романтично, але без пафосу. 

 — Романтика — твоя зона відповідальності, — жартує Лу. 

 І нарешті… коридор завершується глухою стіною. 

 — Класика, — бурчить Айра. — Кімнати не існує. 

 — А що ти зараз найбільше хочеш? — тихо запитує Лу, не дивлячись на стіну, а лише в очі Айри. 

 — Я? Ну… щось солодке, теплого пледа і трохи любові. Хоча б крихту. Без вимог. Просто щоб була. 

 — А ти? — звертається до Ремі.