Пам'ять і правда

Наступного дня Лу відчула тривогу ще до того, як увійшла до Круглої Зали. Її пальці тремтіли, і серце билося з перебоями, ніби щось у повітрі вже знало, що станеться. Вона хотіла розвернутися, хотіла втекти, але щось її тримало. 

У центрі зали стояла велика кришталева сфера, що пульсувала світлом. Її поверхня була прозорою, але глибоко всередині виблискували спалахи образів, ніби пам’ять Світу поволі оживала. Від неї тягнуло холодом. Не фізичним, а тим, що виникає, коли знаєш: зараз побачиш те, до чого не готова. 

Наставниця-Ткачка пояснила: 

— Сьогодні ви побачите те, що залишили. Справжній світ. Тих, кого любили. Тих, хто ще живе. Але пам’ятайте: це не повернення. Це — спостереження. І можливо, нагадування про те, ким ви були. 

Лу відчула, як ці слова застрягли десь у душі. Ким були. Не ким стали. Не ким хотіли бути. 

Коли настала її черга, Лу зробила крок уперед. У неї пересохло в роті. Вона раптом усвідомила: назад нічого не можна буде забрати і, на жаль, нічого не можна повернути. Навіть якщо це приноситиме нестерпний біль і серце рватиметься на шматки. Сфера затремтіла під її дотиком, немов серце. 

І раптом — бачення. 

Сонячне світло. Кухня. Мама стоїть біля плити, щось готує. Її волосся зібране в розпатланий хвіст, а на зап’ясті той самий браслет, який Лу колись подарувала. На підлозі, граючись із м’якою іграшкою, сидить наймолодша сестричка — чотирирічна, із великими серйозними очима, які здаються зовсім не дитячими. Вона щось мугикає собі під ніс, щаслива у своєму світі. 

Поруч, за столом, старша з молодших сестер, на чотири роки молодша за Лу, читає комікс, напівлежачи на стільці. Її обличчя сумне, і вона раз по раз кидає погляд на фотографію в рамці, що стоїть на підвіконні. На ній усі разом. Ще тоді, коли Лу була поруч.  

Тата немає. Певно затримався на роботі. Він часто працював допізна заради своєї родини. 

Мама підходить до фото, торкається його пальцями. 

— Вона ж мала жити… — прошепотіла. 

І ці слова Лу почула чітко. Гостро. Як удар. 

Її груди стиснуло. Всі емоції: горе, провина, любов, туга — накрили одним потужним потоком. Вона відступила від сфери, а її очі блищали від сліз, які вже не вдавалося стримати. Лу відчула різкий біль у грудях від того, що її сім’я продовжує жити без неї. Що світ не зупинився, а життя йде далі. Але найболючішим було не те, що вони сумують. А те, що вона більше не може нічого змінити. 

Лу ще не встигла відійти від того болю і емоцій, які вирували всередині, як у великому залі, де зібрали всіх Невизначених, Наставники оголосили: 

— Кожен з вас отримає шанс побувати у справжній реальності. Ми відкриємо портал у місто, яке ви не знали. У ньому чужі обличчя, чужі бажання. Ваше завдання: знайти людину з прихованим бажанням. І допомогти їй здійснити його. Без прямого втручання. Без насилля. Лише за допомогою сили серця і розуміння. І ще одне: ви не будете самі. Ваш Куратор піде з вами. 

Лу відчула дивну несправедливість: їй щойно показали все, що вона втратила і одразу попросили допомагати іншим. Хіба це чесно? Показати пам’ять, змусити серце боліти і одразу ж йти виконувати чиєсь бажання, закопуючи свої власні емоції. 

Коли перед Лу з’явилася блакитна іскра вибору, вона вже знала — Далін буде поруч. 

— Готова? — тихо запитав він, коли вони залишили залу і прямували до порталу. 

Вона хитнула головою: 

— Ні. Але піду все одно. Я не можу просто так здатися. 

Вона сказала це швидше для себе, ніж для нього. Щоб не розсипатися просто тут. Але Далін усміхнувся, ніби почув правильну відповідь. 

Перед ними загорівся прохід: золотавий, пульсуючий, немов живий. З нього тягнуло запахом дощу і пилу справжнього світу. 

— Пам’ятай, — сказав він, коли вони ступили всередину, — справжні бажання ховаються глибоко. Іноді навіть від самих себе. 

— А якщо я не зможу допомогти? — запитала вона, затамувавши подих. 

— Тоді просто побачиш людину. По-справжньому. Це вже півшляху. 

Лу ступила в портал — і світ змінився. Спочатку було відчуття падіння. Потім — м’яке приземлення. Повітря стало густішим, важчим. Все довкола виглядало... надто реальним. Лу вперше за довгий час відчула вагу власного тіла. Кожен вдих був важчим, кожен звук — різкішим. 

Місто, в яке вони потрапили, було зовсім не схоже на Верель. Тут усе мало звичний вигляд. Кам’яні будівлі з облупленими фасадами, скрип трамвайних колій, запах бензину, випічки та ще чогось невловимо знайомого. Люди поспішали, не помічаючи одне одного. Сірі обличчя, заклопотані погляди. 

— Це… — прошепотіла Лу, — справжнє місто? 

— Умовно. Це фрагмент реальності, — пояснив Далін. — Ми всередині неї, як у мозаїці. Але все, що тут відбувається справжнє для тих, хто тут живе. 

Він торкнувся її плеча. 

— Відчуй місто. Не думай, кого шукати. Просто ходи. Слухай. Дивись. Бажання залишають відбитки: у поглядах, у мовчанні, у випадкових словах. 

Вони рушили вулицею. Люди проходили повз, хтось випадково штовхав, інші байдуже озирались. Для них Лу була ніби тінню. 

— Вони нас не бачать? — запитала вона. 

— Бачать, але швидко забувають. Ми — частина, яка з’явилася між думкою і реальністю. Сприймають підсвідомо. 

Її увагу привернув хлопчик, що сидів на лавці. Йому було років десять. Він тримав у руках порвану іграшку — плюшевого ведмедя без ока. Дивився на нього так, ніби це останнє, що залишилось у світі. Поруч стояла жінка, ймовірно, мати. Вона говорила по телефону, роздратовано махала рукою, не звертаючи увагу на хлопчика. 

— Чому ми не можемо допомогти всім? — запитала Лу. 

— Бо бажання — це не завжди те, чим здається. Хтось хоче тепла, але просить сили. Хтось — прийняття, але маскує це гнівом. Справжнє бажання — те, яке болить. Його не видно одразу. 

Вони йшли далі. Серед вуличного натовпу, світлофорів і метушні, Лу почала вловлювати — не думки, ні — відтінки емоцій. Моменти, коли хтось дивився вдалечінь із тугою. Або тримав щось у кишені, ніби талісман.