Невизначена і справжня

Наступного дня на Лу чекало заняття, на яке більшість Невизначених чекала з трепетом. Практика магії бажань. Її вели чотири Наставники — кожен представляв одну з офіційних ролей: Виконавець бажань, Ткач ілюзій, Спостерігач і Ловець цінності. 

Лу відчула, як у животі щось неприємно стислося. Не від страху, а від передчуття. Таке буває, коли від тебе чекають відповіді, яких у тебе немає. Коли від тебе очікують більше, ніж ти можеш дати. 

Це заняття розпочалося не з вправ. На голографічному полотні, створеному з пилу часу, з’явилася Стара Історія — те, чого не було в жодній книзі. 

Голос Наставниці-Ткачки лунав спокійно й мелодійно: 

— Світ Таємних Бажань виник не сам. Колись, дуже давно, він був лише відлунням людської свідомості: хаотичним, мінливим, диким. Бажання людей, нереалізовані, відкинуті, забуті — все це не зникало, а накопичувалося. І зрештою створило власну реальність. Верель. 

У якийсь момент Лу зловила себе на дивній думці: а що, як цей Світ усе ще росте? А що, як він досі живиться тим, що люди не наважуються пережити?  

— Спочатку це було лише місто-сон. Потім — простір. І лише згодом ми навчилися керувати ним. Надали йому структуру. Ролі. Правила, — продовжив інший Наставник.— Та справжнє ядро Світу — досі первісне. Вогняне. Нестійке. Ті, хто хоче осягнути його суть, мають заплатити або... загубити себе. 

Після цього кожному з учнів видали кульку енергії — прозору, мов краплю світла, що світилася внутрішнім потенціалом. 
Завдання: змусити цю краплю виявити бажання — хоча б маленьке. Хоча б на мить. 

Лу раптом відчула, що це не просто вправа. Це було схоже на запит: покажи, хто ти є. І їй стало нестерпно соромно, що вона не знала відповіді, що вона не відчувала свого призначення і не розуміла, що бажає від цього Світу. 

Навколо Лу інші вже починали. Хтось перетворював енергію у вогонь, хтось — у музику, навіть у квіти. Одна дівчина створила крихітну сферу сміху — вона сміялась, як дитина, коли її торкались. 

А Лу.... стояла. 

Вона намагалася. Закривала очі. Уявляла щось просте: яблуко, сніг, обійми. Але крапля енергії лишалась тьмяною. Байдужою. Вона стискала її сильніше, ніж слід було, ніби могла змусити світло підкоритися. Усередині наростало знайоме відчуття, коли ти стараєшся більше за всіх, а  не виходить нічого. Коли ти намагаєшся з усіх сил, та результату немає. Їй стало прикро і навіть, трохи соромно, що таке просте завдання не піддалося їй. 

Наставник-Виконавець підійшов до неї і, схилившись, сказав: 

— У тебе в серці занадто багато "чому", і надто мало "я хочу". Тут бажання — це дія, а не запитання. 

Вона не відповіла. Бо він мав рацію. Найгірше було те, що вона чула ці слова не вперше. Просто раніше вони звучали зсередини. Так говорила її душа. Ні, скоріше вона кричала про це. 

Після заняття вона довго сиділа в саду снів, де росли дерева, що відображали найсильніші емоції. Її дерево було сірим. Ледь жевріло. Ніби чекало на щось. Лу торкнулась шорсткої кори й відчула холод. Їй здалося, що це не дерево — це вона сама, виставлена напоказ. Вона запитала себе: 
А що я насправді хочу? Не те, чого вимагає Світ. Не те, чого хочуть інші. А що хочу Я? 

І не знайшла відповіді. 

Айра знайшла її першою. 

— Твоє дерево теж ніяке? — її голос, зазвичай дзвінкий, звучав тепліше, майже по-дружньому. 

— Воно мовчить, — зітхнула Лу. 

— Моє — горить, але не гріє. І ще тріщить, як розлючена бабуся. Думаю, воно сердиться, що я знову зробила щось не так, — Айра вмостилась поруч, склавши ноги під себе. — Але я така вже є. 

— Це… не погано, — відповіла Лу. — Ти — щира. Завжди. 

— А ти — тиха буря, — всміхнулась Айра. — Ми всі Невизначені, але я бачу, як ти дивишся на Світ так, ніби хочеш усе змінити, але не знаєш, із чого почати. 

 До них підійшов Ремі. Мовчки, як завжди. У руках тримав щось дерев’яне — фігурку, що нагадувала крило. 

 — Це для тебе, — сказав він і простягнув Лу. 

 Вона взяла фігурку обережно. Тепла. Ідеально вирізана. У її формі було щось заспокійливе. Лу раптом відчула, як до горла підступає ком. Вона швидко вдихнула, щоб не видати цього. 

 — Дякую… А чому крило? 

 — Бо ти вже не на землі. Але ще не в небі, — відповів Ремі просто. — А ще... щоби пам’ятала: летіти можна навіть тоді, коли ніхто не бачить твоїх крил. 

На мить усі троє мовчали. 

Потім Айра пробурмотіла: 

— Нас троє. У кожного — своя тінь, свої сумніви. Але, якщо ми разом... може, ми не зламаємося. 

Лу відчула, як щось всередині трохи потепліло. І дерево позаду них — її дерево — ледь-ледь засяяло. Сірий став сріблястим. І цього було достатньо. Вона боялась поворухнутись, ніби будь-який рух міг злякати це слабке світло. 

Уже сутеніло, але Лу все ще сиділа в саду снів, прихилившись спиною до холодного дерева. Його гілки ледь тремтіли, вловлюючи її сумніви, але не давали відповіді. 

Вона не помітила, як до неї підійшов Далін. Його кроки завжди були беззвучні, наче він ішов по воді, не торкаючись землі. 

— Твоє дерево мовчить, — тихо мовив він, сідаючи поруч. 

— Воно нічого не відчуває, — так само тихо відповіла вона. — Може, я просто не така. Не для цього Світу. Не для бажань. 

Далін поглянув на неї довго і уважно. Його очі, завжди спокійні, здавалися зараз дивно живими. 

— Більшість сюди приходить з готовими бажаннями, — сказав він. — Але справжні зміни починаються, коли ти сам себе ще не знаєш. Коли сумніваєшся. Це не слабкість. Це пошук. 

— Мені було страшно сьогодні, — зізналася вона. — Страшно не тому, що не вийшло. А тому, що я дивилася всередину... і не побачила нічого. 

Це “нічого” лякало більше за будь-яку темряву. Бо з темрявою можна боротись. А з порожнечею — ні. 

Він нахилив голову трохи набік, як це іноді робив, коли щось зважував. 

— Давай спробуємо ще раз, — запропонував. — Але не в класі. Просто тут. Без правил.