Той, кого не чекали

Академія постала перед нею не як будівля, а як ціле місто в місті. Це був окремий світ з власними правилами і виглядом. Башти різної форми, що тягнулися догори; внутрішні сади, де росли дерева з кришталевим листям; бібліотеки, що мали власну волю й самі обирали, кого впускати. 

І серед цього всього — Невизначені. 

Їх було семеро. Погляди — гострі, невпевнені, часом навіть розгублені. Вони стояли, мов на порозі чогось, що ось-ось поглине їх. Попереду чекало майбутнє, але хто зна, що можна очікувати від цього Світу. Усі вони пройшли Залу Дзеркал. Але жоден ще не мав остаточної ролі. Тому й називалися — Невизначені. 

— Це ті, у кому Світ не впевнений, — прошепотів Мір. — І хто сам у собі не впевнений теж. Щоб зрозуміти свою роль, потрібно визначити подальший шлях і лише тоді Світ прийме вас як повноцінних жителів. 

Лу мигцем оглянула залу. У її центрі горіла Чаша синього полум’я. Полум’я не обпікало, але витягувало з людей щось глибше за думки: їхній вектор, спрямування, внутрішній резонанс. Воно ніби говорило, але мовою, зрозумілою тільки тим, кому це потрібно.  

— Чаша обирає Куратора, — почав пояснювати Мір. — Того, хто зможе провести тебе крізь навчання. Це не лише вчитель. Це — дзеркало, яке тебе витримає. Стежка, яка поведе та рука, що підтримає. Він покаже тобі дорогу, якої ти сама ніколи б не вибрала. 

По черзі Невизначені підходили до чаші. Полум’я тремтіло, здіймалось, міняло колір. Лу дивилася захоплено, але водночас зі страхом. Може, вона просто спить, в за мить прокинеться і нічого з цього не залишиться? 

— Амор, — пролунало ім’я, коли хлопець із рудим волоссям торкнувся вогню. Із тіні вийшов Куратор у синьому плащі, з посмішкою, що могла належати як другу, так і ворогу. 

— Селена, — сказала чаша іншій дівчині. Висока постать у білому срібному вбранні мовчки вклонилась і відвела її за собою. 

Коли підійшла черга Лу, вона вагалась. Вогонь був… іншим. Він не просто горів. Він тремтів, наче чекав. Боязнь обхопила її тіло, та вона змогла опанувати себе. 

Лу ступила вперед і простягнула руку. Полум’я здійнялось угору й перетворилось на химерну форму: наче ключ, але з крильми. Тиша. Потім спалах і з-за однієї з колон з’явився Куратор, якого ніхто не очікував побачити. 

— Це… неможливо, — прошепотів хтось із Магістрів. — Його не було у списках. 

Він був молодий, майже як вона. Занадто молодий для сили, що вібрувала у повітрі навколо нього. Очі — золоті. Волосся темне. На його долоні палахкотіло те саме синє світло. 

— Ти? — сказала Лу, бо відчувала, що… вже бачила його. Можливо, у дзеркалі. Можливо, уві сні. Чи, може, тільки думала, що бачила? 

Він усміхнувся і відповів: 

— Моє ім’я — Далін. І я тут… тільки через тебе. 

У залі зависла тиша. Синє полум’я повільно згасло, ніби визнало: вибір зроблено і його не змінити. Здавалося, навіть Світ затих, чекаючи подальшого розвитку подій. 

— Далін? — повторив один із старших Наставників. Його голос був рівний, але в очах ховалося стримане занепокоєння. — Це помилка. Чаша не може кликати того, хто не числиться в списках Кураторів. 

— Але вона покликала, — спокійно відповів Далін. — І я прийшов. 

Його постать випромінювала спокій, майже байдужість, але щось у ньому збурювало повітря довкола. Лу відчула: це не той, кого можна контролювати. І точно не той, кого легко зрозуміти. І вона не знала чого можна від нього чекати. 

— Ви не маєте права! — зірвався хтось із іншої частини зали. Це був чоловік у темному плащі з срібною облямівкою — один із членів Ради. 

— Я не маю потреби у правах, — Далін навіть не обернувся. — Я маю дозвіл… від вогню. У цій залі лише він має право. 

Його слова викликали приглушене бурмотіння. У Верелі полум’я було давньою силою: нейтральною, древньою, і майже ніколи не помилялося. 

Лу дивилася на нього, відчуваючи, як у грудях б’ється щось більше за цікавість. Це було відчуття, ніби її штовхнули вперед на вузькому містку і вона ось-ось зірветься, але ще має силу стояти. Вона боялася зробити крок у порожнечу, бо не знала, що там чекає. 

— Чому… я? — тихо запитала вона. 

Далін подивився на неї. Його золоті очі світилися, наче там палахкотіли зорі. У ту мить Світ звузився до цих золотих очей і більше нічого не існувало. 

— Бо ми вже перетинались. Не в цьому житті. І не в іншому. А поміж. Поміж світів, поміж життів... десь між минулим і майбутнім. 

— Що ти маєш на увазі? 

Він не відповів, бо це лише все ускладнить. Поки не час, він знав: вона ще не готова до тієї правди, яку знав він. Далін лише обернувся до інших і сказав: 

— Віднині вона під моїм захистом. Будь-яке втручання через мене. 

Зал відступив. Наставники переглянулись. Один шепнув іншому, думаючи, що його не чують: 

— Але ж він — Хранитель Забутих… Його не мали більше бачити серед живих. 

— Можливо, він і не серед живих, — відповів так само тихо той. — Можливо, взагалі ніколи не був.