Те, що ще не сталося

Вони йшли довго. Чи то час тягнувся, чи то простір у Верелі гнувся, як хотів: цього Лу вже не могла сказати напевно.. У Верелі простір не підкорявся часу. Іноді вони йшли вулицею, іноді — коридором, що вигинався, як серпантин, а одного разу їм довелось пройти через кімнату, де весь простір був підвішений догори дриґом, аж голова закрутилася. Але Мір йшов впевнено, а Лу слідувала за ним, як сліпе кошеня, що ще не навчилося розрізняти дорогу. 

Нарешті вони зупинились перед аркою. Вона була зі скла й срібла, а замість дверей — прозора пелена, яка ледь-ледь тремтіла, наче вода. 

— Ми на місці, — сказав Мір. — Зала Дзеркал. 

Лу глибоко вдихнула, але нічого не сказала. Лише легке тремтіння у тілі видавало її. 

— А всередині... я побачу свої бажання? — запитала Лу. 

— Ти побачиш те, що не змогла визнати. І те, що ховала навіть від себе. Дзеркала ніколи не брешуть, але іноді мовчать. Якщо ти ще не готова до того, що можеш почути. 

— А якщо я не хочу знати? 

Мір ледь-ледь посміхнувся. Його очі видавали втому, але Лу не розуміла: чи то від її запитань, чи то від його ролі. 

— Це не має значення. Відмова — теж вибір. Але вибір має ціну. 

Вона вдихнула. І зробила крок уперед. 

Пелена не розірвалась: вона просто зникла, впустивши її всередину. 

Зала була безмежною, майже безкінечною. Стеля губилася у темряві, підлога блищала, мов вода, а стіни… стіни були з дзеркал. Але вони не відбивали її обличчя. У кожному вона бачила іншу себе. 

В одній вона тримала дитину й усміхалась крізь сльози. В іншій стояла на троні, самотня, в золоті та з порожніми очима. Ще в одній ховалася у тіні, з кинджалом у руці, а за нею руйнувався цілий світ. 

Від кожного відображення йшов звук. Шепіт, пісня, крик. Слова, які вона колись говорила. Мрії, яких вона соромилась. Страхи, які витіснила. Здається, там навіть були її власні думки, від яких вона утікала роками. 

Лу зробила крок назад. Потім ще один. Дзеркала почали рухатися. Вони наближалися, стискалися навколо неї. Кожне хотіло, щоб вона подивилась саме в нього. 

— Досить, — прошепотіла вона. — Це.... надто багато для одного дня.... Я не можу.... 

І тоді одне з дзеркал засвітилось синім кольором. Глибоким, як нічне море. І у ньому була не Лу, а дитина. Маленька. Із заплющеними очима. 

— Це бажання, якого ти ще не зрозуміла, — сказав Мір, що з’явився поруч. — Воно ще спить у тобі. Але, можливо, прокинеться, а, може, й ні. 

Лу довго вглядалася у це відображення. Вона хотіла щось сказати, але слова чомусь зникли. У залі були лише вона і дзеркало. Лу навіть перестала помічати звуки що були навколо неї. 

— Хто вона? — запитала Лу, вказуючи на дитину. 

Мір не відповів. Лише дивився на неї довго-довго. Він не знав, що відповісти, бо насправді й сам не розумів цього. 

— Що тепер? — прошепотіла вона. 

— Тепер дзеркала дадуть тобі роль. 

Зала затремтіла. Дзеркала розчинилися у темряві, залишивши лише одне. Воно палахкотіло сріблом і чорнилом. І зсередини вийшли слова, написані на повітрі: 

"Очікувана роль: Спостерігач. Схильність: Змінювач." 

— Це… дві ролі? — Лу не могла зрозуміти. 

— Це натяк, — відповів Мір. — Що в тобі більше, ніж одна стежка. І одна з них… заборонена. Але це не означає, що ти не можеш вибрати щось інше. Це лише те, чого в тобі найбільше. 

Лу повільно кивнула. Вона хотіла сказати, що все зрозуміла, але це була б брехня. Проте в її душі щось зрушилося, ніби ожило. 

Після Зали Дзеркал шлях більше не здавався випадковим. Вулиці вели їх самі, сходи з’являлися під ногами, а арки відкривалися без жодного дотику. Верель ніби визнав її присутність і дозволив рухатися далі. Здавалося, що сам Світ підтримав її вибір, хоча навіть вона ще не розуміла, що вибрала.