Розділ 14 - Заборонені книги

Ніч у Каллуані була густою, мов чорнило. У вузьких провулках світили лише поодинокі ліхтарі, і кожна тінь здавалася небезпечною. Ія й Еліан ішли слідом за Рианом, тримаючи кроки тихими, аби не збурити сон міста.

Їхній шлях закінчився біля старої бібліотеки, що давно була закрита й замкнена на важкі залізні ланцюги. На дверях висіли печатки з гербом мера — знак того, що всередині зберігається щось, чого ніхто не має права бачити.

Риан торкнувся однієї з печаток і прошепотів:

— Тут — те, що нам потрібно.

Еліан насупився.

— Це ж архіви. Кажуть, що всередині лише зотлілі рукописи, які нікому не цікаві.
— Ні, — Риан похитав головою. — Усередині зберігаються книги й записи, які заборонені вже кілька поколінь. Це знання, що могли б змінити Каллуан. Саме тому їх замкнули тут.

Ія відчула, як серце стислося. В її пам’яті спливли мамині слова, сказані в той день, коли її забирали: «Світ ширший за стіну. Пам’ять сильніша за маску.»

— Які саме знання ми шукаємо? — спитала вона, намагаючись стримати тремтіння в голосі.

Риан обернувся до неї. Його очі світилися в темряві, наче він давно ніс у собі відповідь і нарешті міг її виговорити.

— Перше. Правда про стіну. Нас змусили повірити, що вона захищає нас від небезпеки. Але насправді стіна — в’язниця. Є старі карти й схеми, що показують проходи, які можна відкрити. Влада їх знищила.

— Друге. Походження охоронців. Колись ніхто не забирав дітей. Бути охоронцем було вибором дорослих. Обличчя не ховали. Це вигадка мера і тих, хто був до нього — спосіб позбавити людей волі й пам’яті.

Еліан напружився, його кулаки здригнулися під плащем.

— Тобто все, у що ми вірили… брехня?

— Брехня, — підтвердив Риан. — Але це ще не все.

Він зупинився на сходах перед дверима бібліотеки й понизив голос.

— Третє. Мелодія. Те, що ви чули. Це не просто звук. Є стародавні записи — ноти, слова, символи. Вони здатні пробудити пам’ять навіть у тих, хто вже носить маску. Можливо, навіть зруйнувати її владу.

Ія різко підняла голову. В грудях щось спалахнуло — чи то надія, чи страх.

— А списки? — запиталавона. — У мера є імена тих, кого забрали. В архівах теж є записи?

Риан кивнув.

— Там — обличчя до масок. Малюнки, старі документи. Справжня пам’ять. Якщо ми дістанемо ці книги, то кожен у Каллуані знатиме: охоронець — не безликий. У нього було ім’я. Родина. Життя.

Настала тиша. Лише дзвін вежі десь далеко нагадав, що час іде.

Еліан першим порушив мовчанку:

— Якщо ми знайдемо ці знання, влада нас знищить.

— Якщо не знайдемо, — відповів Риан, — ми залишимося тінями до кінця життя.

Ія стиснула в руці камінь, що пульсував теплом у кишені. Вона відчула, як мамині слова оживають у ній, наче відгук з іншого світу.

Світ ширший за стіну. Пам’ять сильніша за маску.

Вона вдихнула на повні груди й подивилася на двох чоловіків поруч.

— Тоді ми знайдемо ці книги, — сказала вона твердо. — Навіть якщо доведеться зруйнувати печатки й порушити закон.

Риан усміхнувся краєчком губ.

— Оце я й хотів почути.

І вони зробили перший крок до дверей бібліотеки, де чекала правда, здатна змінити долю всього Каллуана.