Світ ширший за стіну

Розділ 14 - Заборонені книги

 

Ніч у Каллуані була густою, мов чорнило. Ліхтарі кидали на бруківку тьмяні кола світла, а вузькі провулки ховалися в темряві. Ія йшла слідом за Рианом, поруч крокував Еліан. Ніхто не говорив. Лише камінь у кишені Ії ледь пульсував теплом, ніби знав дорогу краще за них.

Вони зупинилися біля старої кам'яної будівлі.

Колись тут була міська бібліотека.

Тепер двері затягували важкі іржаві ланцюги, а поверх них темніли печатки з гербом мера.

— Це місце закрили ще до нашого народження, — тихо промовив Еліан. — Казали, що всередині залишився тільки мотлох.

Риан похитав головою.

— Саме так і хотіли, щоб усі думали.

Він витягнув із кишені невеликий металевий ключ.

— Якщо я зараз почну щось пояснювати, ви можете мені не повірити.

Ключ повернувся у старому замку.

Глухий клац.

Ланцюг беззвучно опустився на землю.

— Тому краще побачте все самі.

Двері відчинилися зі скрипом.

Усередині пахло пилом, старим папером і сирим каменем. Промінь ліхтаря ковзнув по високих полицях, вкритих павутинням.

Здавалося, ніби час тут зупинився.

Ія обережно провела рукою по найближчій полиці.

Під шаром пилу з'явилися золоті літери.

«Каллуан до Великої Стіни».

Вона застигла.

— До?..

Риан мовчки кивнув.

Еліан відкрив книгу.

На першій сторінці було намальоване місто.

Те саме.

Тільки без стіни.

Широкі дороги вели далеко за обрій, де виднілися ліси, річки й інші поселення.

— Це... неможливо... — прошепотів Еліан.

— Саме так нас і вчили, — тихо відповів Риан.

Ія перегорнула сторінку.

Далі були люди.

Охоронці.

Без масок.

Вони усміхалися.

Стояли поруч із сім'ями, тримаючи дітей за руки.

Під кожним портретом були ім'я, вік і короткий запис:

«Добровільно вступив до варти».

Ія не могла відвести погляду.

— Отже... дітей не забирали...

— Ні, — відповів Риан. — Колись це був вибір.

Еліан мовчав.

Його пальці тремтіли, коли він перегортав наступні сторінки.

Між ними лежала стара карта.

Краї були потерті, але чорнило ще не вицвіло.

Каллуан був лише одним із багатьох міст.

Від нього розходилися дороги.

Одна вела до місця, позначеного словом:

Ельгвар.

Ія відчула, як у кишені різко потеплішав уламок каменю.

Вона торкнулася його.

Тепло стало сильнішим.

— Він реагує... — прошепотіла вона.

Риан подивився на камінь.

— Бо це не звичайний уламок.

Він був частиною того, що колись відкривало шлях за стіну.

Ія підняла очі.

— Тоді стіну можна відкрити?

Риан не відповів одразу.

Він підійшов до дальньої шафи й дістав тонкий зошит у темній палітурці.

Усередині були не тексти.

Ноти.

Поруч — слова незнайомою мовою.

У самому низу сторінки хтось чорнилом українською рукою дописав:

«Поки звучить пісня — пам'ять житиме».

Ія затамувала подих.

Перед очима постала Аеліна, яка тихо наспівувала біля будинку.

Мати.

Її колискова.

Звук зі стіни.

Усе раптом з'єдналося в одну картину.

— Це вона... — прошепотіла Ія. — Та сама мелодія...

Риан кивнув.

— Її намагалися стерти. Але пам'ять упертіша за страх.

У цей момент десь над містом пролунав різкий удар дзвона.

Усі троє завмерли.

Потім почувся гавкіт собак.

І кроки.

Близько.

Дуже близько.

Еліан різко загасив ліхтар.

Бібліотека занурилася в темряву.

За дверима зупинився патруль.

— Чув? — пролунав приглушений голос.

— Здалося...

Кілька довгих секунд ніхто навіть не дихав.

Кроки повільно віддалилися.

Лише тоді Риан тихо видихнув.

— Тепер ви розумієте, чому ці книги не повинні були пережити час.

Ія міцніше стиснула уламок.

Вона більше не сумнівалася.

Правду не можна було залишити похованою серед пилу.

Вона мала повернутися до людей.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше